Район

Основні показники району: http://www.sambirrda.gov.ua/images/2016/Zvit2016.pdf

2015

Подвійна веселка - 22 жовтня 17.25 2015р.

Топографічна карта

Самбір

ПРОЕКТ

Згідно з проектом перспективного плану, поданого Самбірським районом в Офіс реформ, на Самбірщині планується сформувати 7 територіальних громад.

1. Бісковицька - населення 11459, увійдуть населені пункти: село Бісковичі, cело Заріччя, cело Рудня, село Викоти, село Воля-Баранецька, село Баранівці, село Берестяни, село Волиця, село Копань, село Красниця,
село Малі Баранівці, село Міжгайці, село Садковичі, село Вербівка, село Владипіль, село Колонія, село Мала Вербівка, село Верхівці, село Рогізно, село П’яновичі, село Лановичі, село Максимовичі, село Тарава.

2. Воютицька - населення 2979, увійдуть населені пункти: село Воютичі, село Заріччя, село Язи.

3. Новокалинівська - населення 14704, увійдуть населені пункти: місто Новий Калинів, село Калинів, село Кружики, село Корналовичі, село Гординя, селище міського типу Дубляни, село Велика Білина, село Мала Білина, село Велика Хвороща, село Велика Озимина, село Мала Озимина,
село Лука, село Залужани, село Майнич, село Мала Хвороща, село Бабина, село Береги, село Пиняни, село Містковичі, село Зарайське, село Климівщина, село Ковиичі, село Корничі, село Бірчиці, село Нові Бірчиці.

4. Ралівська - населення 15430, увійдуть населені пункти: село Задністря, село Нагірне, село Ралівка, село Хатки, село Вільшаник, село Глибоч, село Трояни, село Черхава, Село Кульчиці, село Городище, село Сіде,
село Бережниця, село Чуква, село Млин, село Блажів, село Воля Блажівська, село Волянка, село Звір, село Монастирець, село Лопушно, село Лукавиця, село Мала Спринька, село Сприня.

5. Рудківська - населення 25194, увійдуть населені пункти: село Вощанці, село Канафости, село Купновичі, село Ваньковичі, село Нижнє, село Луки, село Загір’я, село Острів, село Чернихів, село Михайлевичі, село Вістовичі,
село Шептичі, село Никловичі, село Загір’я, село Орховичі, село Новосілки-Гостинні, село Долобів, село Хлопчиці, село Підгайчики, село Погірці, село Конюшки-Королівські, село Конюшки-Тулиголівські, село Круковець, село Новий Острів, село Роздільне, м.Рудки, село Сусолів, село Задністряни, село Малинів, село Подільці, село Чайковичі, село Колбаєвичі.

6. Стрілковицька - населення 3113, увійдуть населені пункти: село Стрілковичі, село Білоки, село Ваньовичі, село Дубрівка.

7. Самбірська - населення 34579, увійде місто Самбір.

Самбірська районна рада 19.05.2015. інформація

ПЕРСПЕКТИВНА КАРТА ГРОМАД ЛЬВІВЩИНИ

Їжачок у садочку (шкільне подвіря)

17квітня2015р

Цвіте самбірська магнолія

УНІКАЛЬНІ ФОРМИ РЕЛЬЄФУ СІЛ :

фотоматеріали зібрали учні 6 -8класів ( грудень2014р -2015)

Монастирець

фото Федишак П. 6 клас 2015р

фото Вітик Ю 6 клас 2015р

Сприня

Околиця села

фото Чіпак І. 8 клас 2014р.
Річка Спринька

Лукавиця

Лопушно

Фото Волоського . 6 клас 2015р

фото з сторінки Лопушно TV

Монастирець

фото Вітик Ю 6 клас 2015р

Черхава....

злиття річок Спринька і Блажівка . Утворення річки Черхавка

21 листопада 2014р. випав перший сніг у с. Монастирець

оброблена

Журавлі курликають і летять: 04.10.2014

фото з інтернету ( Україна)

25 серпня 2014р "подвійна" ВЕСЕЛКА в м. Самбір

Фото з Інтернету

10січня 2013р. ???? ВЕСЕЛКА +8 С

Презентації:

Село Монастирець

ПРИРОДА РІДНОГО КРАЮ

Десь далеко є казковий світ, Там лелеки свій несуть політ, Там образ немає, підлості й брехні, Там завжди лунають радісні пісні.

*****

21 ЛИСТОПАДА 2014р. с.. МОНАСТИРЕЦЬ

Річка Спринька у с. Сприня

Фото учнів 6 класу(ГордунХ.,....................., Васьків З.

Паводок Сприня

Дари природи Спрнньського лісу

Презентація: Сприня

Село СПРИНЯ

Мальовнича передгірська місцевість яка розкиналась по обидва боки річечки Сринька   має таку ж саму назву як і річка – тільки більш величну - СПРИНЯ.

49°22′34″ пн. ш. 23°08′32″ сх. д.

Місцевість горбиста.      Середня висота   над рівнем моря     428 м

Населення становить 416 осіб.

Засноване      село в 1380 році

Орган місцевого самоврядування - Монастирецька сільська рада.

В Сприні, на лісничівці підпільний український уряд та парламент приймали доленосні рішення для рідної України.

Основним ядром продовження визвольної боротьби у сорокові роки (період Другої світової війни) стала Українська Головна Визвольна Рада (1944 р, липень).

Саме 11-15 липня 1944 року неподалік Сприні , на межі з сусіднім селом Недільна під охороною відділів УПА відбулися Установчі збори Української Головної Визвольної Ради.   Її творці: Кирило Осьмак , Романа Шухевича, о.Івана Гриньоха, Дарія Ребет , Ростислава Волошин.

20 травня 2012 р. у с. Сприня почав діяти перший в Україні музей-криївка. Криївка виконана на кшталт тих, які використовувалися УПА. Музей розташовано на території дитячого спортивно-оздоровчого табору

Саме цим діячам УГВР і відкрито новий пам’ятник у Сприні.

Населення     становить 416 жителів.

За минулий рік- кількість народжених переважає над смертністю.

Площа            15,89 км²

Густота населення    26,18 осіб/км²

У селі є 2 парафіяльні громади. Діє Православна церква і завершує будівництво Греко - католицька церква.

У селі є початкова школа,     є фельшерсько – акушерський пункт.

Є магазин продовольчих товарів «ЛЕОКС» .

Ну і звичайно - Спортивно-Туристичного Оздоровчого Комплексу імені Президента УГВР Кирила Осьмака.

Жителі села в основному займаються приватним господарством

Побажання :    відремонтувати дороги,

                           Припинити вирубку лісу, вивіз каменю річкового

Винести приватне підприємство ( сфиноферму) за межі центральної частини села.

Село моє для мене ти єдине,

Хоч є на світі безліч інших слів

І подих вітру, й виліт лебединий –

Мене все зачаровує довкіл…

Вертеп 12012

Зупинка у с. Сприня

Зупинка у с. Монастирець

2014р

січень 2015р

Памятник Воїну ВВв с. Монастирець

Могила Воїнам УПА с. Монастирець

Монастирецька СЗШ

2015р

ФАП с. Монастирець

  М О Н А С Т И Р Е Ц Ь

Село моє для мене ти єдине .

Нема на світі більш таких, як ти……

Село Монастирець розташоване на південний захід від районного центру Самбір, на відстані 19 кіломернів

Навколо нього розташовані такі населенні пункти: Лопушно, Сприня, Лукавиця, Воля – Блажівська, Сторона, Дрогобицького району ,

Село поділене на три частини : Долина, Ковтова, Гора (Горішний Кінець) , Луги і Жупка .

Перша згадка про село датується 1378року.

На тому місці де зараз знаходиться село колись був пустир.

Але ХІІІ столітті . саме тоді татари напаали на наші землі. Дізнавшись про небезпеку, люди, які жили тоді на правому березі Дністра, втекли до лісу. Коли татари зруйнували село, жителі повернулись до своїх домівок, яких уже не було. Деякі залишились на старому місці, а інші відійшли кілька кілометрів на південний захід та заснували село, яке в честь зруйнованого монастиря назвали МОНАСТИРЕЦЬ.

Оселилися люди обидва береги річки Спринька.

Люди займаються сільським господарством, вирощують ВРХ (Велику Рогату Худобу) вирощують зернові культури.

В селі діє одна церква – Греко – Католицька. . Парафіяни села у 2012 році розпочали реконструкцію храму, замінили перекриття.

У 2013р громада села відсвяткувала 100 річчя храму Воздвиження Чесного Хреста.

на літургії були присутні Владика Ярослав Приріз

У селі є ще одна церква - святого Юрія у с. Мала Спринька Місцева назва - Жупка . Велика Літургія відбувається - (5 травня).

Є ще капличоки ( одна з них побудована поблизу цілющого джерела). Зараз проводяться будівельні роботи. ( Стара зруйнована, а нова ще не довершена.

Є багато памятних знаків .

Жителі села бережуть обряди і звичаї своїх предків .

У селі є сільська рада

Є ново відреставроване фельшерсько – акушерське відділеня ( ще не працює)

Будинок культури

Середня загальноосвітня школа в якій навчається більше 100 учнів.

Пам’ятник воїнам, що віддали своє житя ..

воїнам борцям за Незалежність України які не вернулися з війни 1818-1819)

і Воїнам Великої вітчизняної війни

В селі 202 хати в яких проживає 563 жителі.

Проблеми села:

….. тихо село відмирає…..

зруйновано зупинку, забруднені береги річечки, зняті рейси автобусів…

Наш край багатий природними дарами полів і лісів.

І тому ми завжди раді бачити гостей.

*
Юнко М. Пам’ятки історико-культурної спадщини... ст.152
Юнко М.

152 Lviv Polytechnic National University Institutional Repository http://ena.lp.edu.ua Юнко М.

По визначних місцях польської історії та культури можуть бути створені туристичні маршрути. Є згадки про монастирі, які споруджувалися на цій території в період середньовіччя. Зокрема, в урочищі Монастирець, біля села, був такий монастир. За переказами місцевих жителів він знаходився на так званій “Гітлеровій Рис. 7. Костел Святої Катерини у ВоютичахПам’ятки історико-культурної спадщини... горі”. Так називають підвищення у вигляді трикутника, об яке опираються три села – Монастирець, Лукавиця, Лопушна (Лопушно).

*************************

Монастирець МОЄ РІДНЕ СЕЛО

Село Монастирець згадується у творі І. Франка
ДОБРИЙ ЗАРОБОК

ДОБРИЙ ЗАРОБОК

І. Франко

   Я чоловік бідний. Грунту нема й крихітки, всего-на-всего одна хатина та й то стара. А тут жінка, діточок двоє, коби здорові; треба чимось жити, треба якось на світі держатися. Два хлопчики в мене — один чотирнадцяти, а другий дванадцяти літ — пастушать у добрих людей, та й за то мають їду й одежину яку-таку. А жінка пряде, також дещо заробить. Ну, а в мене, старого, який заробок? От піду десь-колись до близького зрубу, наріжу березини та пипнаю мітовки через тиждень, а в понеділок беремо з жінкою по зв’язкові на плечі та й на торг до Дрогобича. Невеликий то з того й заробок, по три, чотири крейцари за мітлу, а панові заплати за пруття, ну, то мало що й лишиться. Але що діяти, треба заробляти, треба як мож своїм світом токанити.

      Та й що за життя наше! Бульба та борщ, часом деякі крупи, та й хлібець, який лучиться: житній, то житній, а ячмінний або вівсяний, то й за то богу дякувати. Ще як літо, то півбіди біда. Чоловік дещо заробить у багатшого: тут роїв у пасіці припильнуєш, там у саду ночуєш, коло сіна та снопів поробиш, а ні, то з саком підеш у потік, рибу деяку спіймаєш або досвіта губ деяких із лісу наднесеш,— ну, а взимі всього того нестаэє. Що від людей за роботу дістанемо, тим і заносимося, а не раз то й голодом дебеліємо. От як-то бідні халупники!

    Ну, видите, а ще знайшовся добрий чоловік, що позавидів і нашим достаткам! Дістоді-то: забагато, діду, у тебе добра, розтовстієш занадто, розгуляєшся! Так от тобі на! Та й всипав такого, що господи твоя воля!

Слухайте, як то було.

     Іду я собі раз містом, мітли, зв’язані докупи, несу на дрючку на плечах, іду та й роззираюся довкола, чи не киває хто на мене або чи не кличе де жидівка: "Чоловіче, чоловіче, а почому мітли?". А тут народу довкола, звичайне, торгова днина. Зиркаю я довкола, виджу, іде позад мене якийсь панок, горбатий, головатий, як сова, а очі у нього сірі та недобрі, як у жаби. Іде та все на мене поглипує. Я став, гадаю, може, чого хоче, а він нічого, став і собі та й дивиться в другий бік, нібито йому про мене й зовсім байдуже. Іду я далі, він знов за мною. Мені якось зробилося недобре.— Пек тобі, бідо! — гадаю собі,— що то таке? — Аж ту жидівка збоку кричить:

—      Чоловіче, чоловіче, почому мітли?

—      По п’ять,— кажу.

—      Ни, як по п’ять? Нате вам три.

—      Давай чотири.

—      Ні, три.

—      Ні, чотири.

Сторгували ми за півчверта крейцара. Я свою в’язанку з плечей, розв’язую собі спокійно, даю жидівці мітлу,— аж ту і горбатий панок за мною.

—      Почому мітовки продаєте? — питає мене.

—      По п’ять крейдарів, паночку,— кажу.— Купіть, мітли добрі.

Він узяв одну, потрібував...

—      Так, так,— каже,— нема що й казати, добрі. А ви відки?

—      З Монастирця.

      Так, так, з Монастирця. А ви часто мітовки продаєте?

—      Ні, не часто. От так раз на тиждень, у понеділок.

—      Ага, ага, щопонеділка! А багато так у один понеділок продасте?

—      А як ся трафить, паночку, часом я й жінка попродамо всі, що винесемо, а часом і не попродамо.

—      Гм, то ви й з жінкою! Обоє, значить, по отакому зв’язкові виносите?

—     Та так, прошу пана. Часом по такому, часом і по більшому.

—      Ага, ага! А багато так за тиждень мітовок можете зробити?

—      Та то, прошу пана, як до потреби. Літом продaєся їх менше, то менше й роблю. А восени та взимі, то більше того товару йде.

—      Так, так, розумієся! Бо то, видите, я ліверант до цісарських магазинів, то мені би треба таких мітовок багато, так зо сто. Могли би ви на другий тиждень зробити мені сто мітел?

Я поміркував троха та й кажу:

—     Чому ні, зроблю. А де пану донести?

—     От тут,— каже пан, та й показав на один дім,— Але пам’ятайте, принесіть. Я вам зараз і заплачу. А почому, кажете, одна?

—     Та вже як пан стілько беруть на гурт, то я спущу танше, по чотири.

—     Ні, ні, ні, не треба, не спускайте! Я заплачу й по п’ять!

—     Бог най панові дасть здоров’ячко!

—     Ну, ну, бувайте здорові! А пам’ятайте, віднині за тиждень приходіть!

      Та й з тим словом панок поштильгукав собі кудись, а я лишився,— Ото,— гадаю собі,— якийсь лепський пан, навіть не каже спускати з ціни, а на таку суму мітлів замовляє! Таже то ціла п’ятка буде, господи! А я, прости господи гріха, вже й зачав був зле помишління на нього мати, як він отак за мною стежкував. Ну, дай йому господи вік довгий! Прецінь хоть раз мені добрий заробок трафився!

    Швидко я кинувся за своєю старою. Попродали ми свій товар чи й не попродали, купили солі, сірників, чого там іще нам було треба, та й додому. Кажу я старій, що от так, і так, заробок добрий лучився, буде за що й под

аток заплатити, ще й для неї на зиму підшиття буде. Вона й собі ж зраділа.

     —     Треба буде,— каже,— взятися обоїм, а то ти сам за тиждень не зробиш усеї роботи. То я вже своє все від- ложу.

    Добре. Отак гуторячи, поспішали ми троха що не підбігцем додому, щоби, бачите, часу не тратити.

     Зараз того ж дня прихопилися обоє, як до гарячого борщу. Пруття наносили цілу стирту,— фабрика в хаті! Я гиллі обламую, вона листя обчімхує, аж їй шкіра з до- лонів позлазила, а я відтак грубші кінці ножиком чехолю, складаю, в’яжу, держаки стружу — кипить робота. Прийшлося до неділі, ціла сотка мітел готова і в зв’язки по п’ять-двадцять пов’язана. Так уже й приладжено, що кожде з нас бере по два такі зв’язки на перебесаги; через плече ужовка, один зв’язок на груди, а другий на плечі звисає. В понеділок беремо ми добрі дрючки в руки, зв’язки на себе — чеши до міста! Спека така, що крий мати божа! З нас цюрком поти ллються, в горлі пересохло, ну, але що робити! Коли заробок, то заробок.

    Приходимо до міста, всі жиди на нас очі повивалювали. Що то, не бачили ще, щоби хто коли такі великі зв’язки ніс.

—      Слухайте, чоловіче,— посмішковуються з нас,— а ви де коні продали, що самі фіру пруття двигаєте?

—      Чоловіче, чоловіче,— кричать другі,— а в кого то ви березовий лісок купили? Чи ви на продаж лісок березини з бабою до міста принесли? Що хочете за лісок березини?

      А ми нічого. Ледве дихаємо, а йдемо, аж очі з голови лізуть. Дав бог, якось ми долізли аж до того дому, де пан казав чекати. Прийшли перед ганок та й телевх оберемками на землю, а самі мов неживі попадали на ті оберемки та й відсапуємо так, що аж язики повивішували. Нема, нема, аж тут вікно скрип, наш панище визирає.

—      Ага,— каже,— то ви, чловєчку?

—      Так, прошу пана, то я з мітлами.

—      Добре, добре, я зараз до вас вийду.

Запер вікно. Ми чекаємо. По добрій хвилі вийшов.

—      Ну, що ж ви, принесли мітовки?

—      Так, прошу пана, сто, як пан казали.

—      Ага, ага, то добре. Але знаєте що, я їх тепер не потребую, возьміть собі, най у вас іще будуть до якогось часу або й можете їх попродати... А мені як буде треба, то я вам перекажу. А тепер нате вам отсей квіток, покажете війтові, то він уже вам скаже, що маєте робити.

—      Ба, а то як,— кажу я.— То пан замовили, а тепер не беруть?

—      Ні, не беру,— каже він лагідненько,— бо мені тепер не треба. Але ви

не бійтеся, я за вас не забуду. Ось вам той квіток, нате!

—      Нащо мені вашого квітка? Що я з ним ізроблю?

—      Возьміть, возьміть,— каже він.— А втім, як не хочете, то як схочете. А тепер ідіть собі з богом!

Я вже, правду кажучи, хотів поставитися до нього з язиком, але він обернувся та й шусть назад до хати. Ми зісталися мов водою зілляті. А далі, що діяти, забрали мітли та й пішли на торг, аби хоть що то розпродати.

Аж ось так десь за тиждень кличе мене війт. "Що за біда?" — гадаю собі. Приходжу, а війт смієся та й каже:

—     Ну, діду Паньку (мене всі звуть дідом, хоть я не такий-то ще й старий), маєш благовісника.

—     Якого благовісника? — кажу та й дивуюся.

—     А от якого, ади! — та й виняв папір, той самий, що мені той пан оногди давав, розвернув його та й став читати щось таке, що я ані капиночки не зрозумів, крім свого власного ім’я.

—     Ба, та що ту таке сказано? — питаю.

—     Сказано, діду, що ти великий багач, по сто мітлів щотижня продаєш, гроші лопатою загрібаєш, та й велено поставити тобі отсю п’явку.

—     Яку п’явку? — питаю я, вухам своїм не вірячи.

—     Аркушок, небоже.

—     Аркушок? Ба, та який аркушок? Для кого?

—     Ей, діду! Не чинися глухим, коли тобі не позаступало! Адже ж не для мене, а для тебе! Маєш платити попри домовий ще й заробкового податку п’ятнадцять ринських річно.

—     П’ятнадцять ринських річно? Господи! Ба, та за що?

—     За мітли! Чуєш, що пан комісар податковий подав тебе на аркушок і каже, що ти по сто мітлів на тиждень продаєш.

      Я став, як той, кажуть, святий Семен Стовпник, що п’ятдесят літ на однім місці стовпом стояв. Так, якби я чемериці наївся.

—     Пане вуйці,— кажу згоді,— я не буду платити.

—     Мусиш!

—     Ні, таки не буду. Що мені зробите? Що голий за пазуху сховає? Адже знаєте, що на мітлах я й у цілім році ледви п’ятнадцять ринських зароблю.

—     Що я маю знати? Пан комісар мусить ліпше се знати! — каже війт.— Моя річ стягнути податок, а не хочеш дати, то я здекутника вишлю.

—     Овва, шліть хоть зараз! У мене здекутник здохне, заки що знайде.

—     Ну, то продамо хату й грядки, а вас на чотири вітри. Цісарське не сміє пропасти!

Я зойкнув мов підрізаний.

—     А видиш,— каже війт.— Ну що, будеш платити?

—     Буду,— кажу, а сам собі своє гадаю.

Минули три роки, я не платив ані крейцара. Як приходила здекуція, то ми з бабою ховалися у лози, мов від татар, а хату замикали. То ті здекутники прийдуть, покалатають, покленуть та й потечуться далі. Два рази хотіли добуватися силоміць до хати, та оба рази добрі люди відпросили. Але на четвертий рік урвалося. Ні просьби, ні ллачі не помогли. Рештанції на мні назбиралося щось на шістдесят ринських. Наказали з міста зараз ізложити гроші, а як ні, то хату пустити на ліцитацію. Я вже й не тікав нікуди, виджу, що нічого се не поможе. Ну, та й що? Назначили ліцитацію, отаксували все моє добро на круглих шістдесят ринських. Приходить той день, тарабанять, кличуть купців... "Хто да вєнци"» — еге, коли-бо ніхто й стілько не дає. Десять... дванадцять... ледво на п’ятнадцять ринських витягли та й за те й продали. А я в сміх та й кажу до війта:

—      А видите, таки я вас їздурив! Хіба я вам не казав, що голого не обідреш?

А війт до мене:

—      Нехай тебе, діду, мара бере, на який ти спосіб узявся!

Нашу хату закупив жид Йойна на хлів для телят, а ми з бабою, як видите, пішли в комірство. Знов по-старому жиємо, доки бог віку подовжить. Вона пряде, хлопці людську худобу пасуть, а я мітли роблю. Та й якось своїм світом торочимо, хоч і без аркушка.

ЦЕРКВА ВОЗДВИЖЕННЯ ЧЕСНОГО ХРЕСТА

с. МОНАСТИРЕЦЬ ( в минулому)

Церква Воздвиження 1913 р. [Шематизм єпархії Перемиської на 1925 р., с. 194].

Дерев’яна церква Воздвиження 1913 р. [Слободян В. Каталог існуючих дерев'яних церков України і українських етнічних земель. – Вісник ін-ту Укрзахідпроектреставрація, 1996 р., т. 4, с. 115].

с. Монастирець.

Самбірський.

Церква Воздвижения Чесного Хреста. 1913.

16 травня 1402 року Єлизавета, вдова по краківському воєводі Спиткові, грамотою надала священику Андрієві з Черхави і монастирцеві дворище замість відібраного монастиря в Черхаві. У 1507 р. в селі вже згадується існування парафіяльної церкви. У 1913 р. на місці старої з 1792 р. зведена теперішня теж дерев’яна хрещата в плані одноверха церква, накрита наметовою банею з ліхтарем і маківкою на високому восьмерику нави. З 1960 по 1989 р. – зачинена, деякий час в ній розташовувався музей лісгоспу.

Центральний державний історичний архів України у Львові, фонд 146 Галицьке намісництво, опис 20, справа № 1489.

Крип’якевич І. Середньовічні монастирі в Галичині. // Записки чина св. Василія Великого. – Жовква, 1926. – Т. 2, вип. 1, 2. – с. 70 – 104.

Шематисм всего клира греко-католического епархій соединеных Перемыской, Самборской и Сяноцкой на рок вод рожд. Хр. 1903. – Перемишль, 1903.

Шематизм греко-католицького духовеньства злучених єпархій Перемиської, Самбірської і Сяніцької на р.Б. 1934. – Перемишль, 1934.

Budzyński Z. Sieć parafialna prawosławnej diecezji Przemyskiej na przełomie 15 i 16 wieku. // Polska – Ukraina 1000 lat sąsiedstwa. – Przemyśl, 1990. – T. 1 – S. 135 – 155.

Джерело: Слободян В. Церкви України: Перемиська єпархія. – Льв.: 1998 р., с. 521.

Прадідівська слава

Церка Воздвиження Чесного Хреста с.Монастирець (сьогодні)

Великодні гаївочки 12квітня 2015р

Великодні гаївки 2014

Великодні гаївки 2013р.

Капличка Івана Хрестителя у с. Монастирець

  В період становленя і зміцнення Незалежної Української держави неабиякого значення набуває розвиток культури- особливо духовної культури.\

У лісі с. Монастирець Самбірського району капличка Святого Івана Хрестителя із криницею усередині, про яку знає не кожен…

За словами старожилів джерело має цілющі властивості і допомагає у лікуванні очних та шкірних захворювань.

Пригадується історія про зцілення Григорія Матлака на початку ХХ століття. Хлопець щоранку до схід сонця умивався джерельною водою і одужав .

У 40-х роках минулого століття біля джерела у якому обявилася Мати Божа збиралися вояки УПА , про що звіщували викарбувані «псевдо - імена» на стовбурі столітнього бука , який , який на жаль до наших днів не зберігся.

За часів радянської влади джерело було занедбане. У 1968 році за відновлення джерела взявся житель села Монастирець Андрій Цимбаляк, йому у сні з’явилася Мати Божа, яка просила відновити місце зцілення хворих. Уночі Іван Іванчук ,Іван Крілевич, Андрій Цимбаляк очистили витік джерела, та зробили бетонну обмостку.

До облаштованого місця на свято Івана Хрестителя , тайком до схід сонця відновилася хода людей.

У роки незалежності , за ініціативи Ярослава Волоского збудовано капличку, а у 2012р за сприяння Самбірського лісгоспу о особі п. Яреми було збудовано нову капличку , що нагадує невеличку церковцю.

Щороку 7 липня відбувається урочиста літургія. І цього року 7 липня на свято Народження Івана Хрестителя знову відбулася святкова Служба Божа.

Cело Лопушно

Хто не знає свого минулого,

*той не вартий свого майбутнього***

Село Лопушно

  Світлини села

   розташоване на південний захід від районного центру Самбір, на відстані 17 кіломернів

Навколо нього розташовані такі населенні пункти: Лукавиця , Монастирець; Сторона Уріж , Дрогобицького району ,

Село простягається поздовжньою смузою довжиною 3 км.

Назва походить від  гори на якій було збудоване перше поселення .
Жителі  Глинного  під час татарських набігів ховалися на горі Лопушно.

Інша легенда :На тому місці де зараз знаходиться село   колись росли ЛОПУХИ

А згодом оселилися люди і зникли лопухи на їх місці люди збудували будинки

Перша згадка про село датується1375роком.

Орган місцевого самоврядування — Монастирецька сільська рада.

До 1990 року називалось Лопушна.

До 2011 року в облікових даних було записане як Лопушно.

Площа            6,5 км²

Густота населення    22,77 осіб/км²

Географічні координати      49°22′33″ пн. ш. 23°13′12″ сх.

Населення - 124 жителі

Середня висота   над рівнем моря 433 м

Лопушно за крок до отримання статусу - Гірського села.

Село моє, мій дивосвіт –

колисочка подій,

Лишило ти глибокий слід

у пам’яті моїй.

Все найдорожче зберегло,

що діялось-булось –

Моє найглибше джерело –

село, моє село

У селі є початкова школа в якій навчається – 12 учнів

Є магазин продовольчих товарів «ЛЕОКС»

У селі діє УГКЦ 1909

•      посередині села, по лівій стороні неподалік вулиці, на схилі біля цвинтару стоїть дерев`яний храм. Відомо, що в селі у 1507р. існувала парафіяльна церква. Попередня дерев`яна тризрубна церква св. арх. Михайла, походила з XVIII ст. У 1909р. поруч з нею збудували існуючу церкву, яка 15 листопада 2009 р. святкувала 100-літній ювілей. Стару пробували реставрувати, але не зібрали коштів і в 1930-х рр. вона занепала.

15 листопада 2009 р. церква святкувала 100-літній ювілей.

Жителі села бережуть обряди і звичаї своїх предків .

Люди займаються сільським господарством, Працють у Бориславі, Дрогобичі.

Моє село. Для мене ти єдине,

Оте село на рідній Україні,

Де народився я з роси і трав

І перше слово тут пізнав.

Де матінка мене малого

Щодня навчала всього того,

Що так потрібно у житті

В моїм селі живе моя сім’я,

   живу тут я.

Мене зростила матінка моя

Своє село ніколи не забуду я, Хоч навіть переїду в другий край.

Вертеп 2012


Церква св. ап. Петра і Павла

Десь посередині села, по лівій стороні неподалік вулиці, на схилі біля цвинтару стоїть дерев`яний храм. Відомо, що в селі у 1507р. існувала парафіяльна церква. Попередня дерев`яна тризрубна церква св. арх. Михайла, походила з XVIII ст. У 1909р. поруч з нею збудували існуючу церкву. Стару пробували реставрувати, але не зібрали коштів і в 1930-х рр. вона занепала. 15.11.2009 церква, яку зовні оновили, святкувала 100-літній ювілей.

За формою і плануванням відразу видно, що храм св. ап. Петра і Павла будували на початку минулого століття. До речі, на надпоріжнику вхідних дверей до церкви поряд з датою "1909" дописали білою фарбою 1908. Очевидно, це - дата початку будівництва, або хтось вирішив омолодити храм на один рік, який цьогоріч має святкувати перше століття. Будівля хрестова у плані, до вівтаря гранчастої форми з обидвох сторін прибудовані ризниці, бічні рамена нави не широкі, прибудованого присінку до бабинця немає. Церква оточена піддашшям, яке над головним входом переходить у двосхилий дашок. У західній стіні південного крила нави є бічні двері. Стіни нижче піддашшя складаються з горизонтальних брусів зрубу, вище - вертикально шальовані дошками з лиштвами. Вікна арочної форми розташовані парами (крім вівтаря, ризниць і восьмерика нави). Бабинець і бічні крила нави накриті двосхилими дахами, гребені яких увінчані маківками, вівтар - п`ятисхилим дахом також з маківкою, а середхрестя нави завершує високий світловий восьмерик, накритий банею з ліхтарем та маківкою. На південний-захід від святині розташована дерев`яна двоярусна дзвінниця, накрита наметовим дахом.

Загалом дерев`яна церква в Лопушній - одна з типових початку XX ст.

Фото 15.06.2009.

ЛІТЕРАТУРА: В. Слободян "Церкви України. Перемиська єпархія". Львів-1998. - 864 с.

Оновлюється зупинка Лопушно (всі працюють дружно)

Продуктовий магазин "Леокс"

Сайт :прадідівська слава

Церква с. Лопушно

1998 р. Церкви України: Перемиська єпархія

с. Лопушна.

Самбірський.

Церква св. ап. Петра і Павла. 1909.

У 1507 р. в селі вже існувала парафіяльна церква. Попередня дерев’яна тризрубна церква св. арх. Михайла, завершена пірамідальним наметовим верхом з одним заломом над навою походила з XVIII ст. У 1909 р. поруч з нею вибудувано нову, дерев’яну, хрещату в плані будівлю, завершену наметовою банею на високому світловому восьмерику середхрестя. Стару пробували реставрувати, але не зібрали коштів і в 1930-х pp. вона занепала.

Центральний державний історичний архів України у Львові, фонд 146 Галицьке намісництво, опис 20, справа № 1628.

Центральний державний історичний архів України у Львові, фонд 700 Крайове управління по охороні пам’яток архітектури у Кракові, опис 1, справа № 5.

Драган М. Українські деревляні церкви. – Львів, 1937, c. 32, 48, 57, 75.

Шематизм греко-католицького духовеньства злучених єпархій Перемиської, Самбірської і Сяніцької на р.Б. 1934. – Перемишль, 1934.

Budzyński Z. Sieć parafialna prawosławnej diecezji Przemyskiej na przełomie 15 i 16 wieku. // Polska – Ukraina 1000 lat sąsiedstwa. – Przemyśl, 1990. – T. 1 – S. 135 – 155.

Джерело: Слободян В. Церкви України: Перемиська єпархія. – Льв.: 1998 р., с. 548.

Церква св.Филипа 1909 р. (дерев.) [Шематизм єпархії Перемиської на 1925 р., с. 199].

Давня церква у с. Лопушно. Св. Архистратига Михаїла, 18 ст.
Світлина 1900-х рр..
Перша документальна згадка про церкву датується 1507р.
По словах деяких жителів церква була спалена. Зарас на її місті стоїть деревяний хрест і залишки від стародавнього цвинтару.

Церква св.Михаїла 18 ст. (дерев.) [Народна архітектура українських Карпат. – К.: 1987 р., с. 229].

Дзвіниця

Дерев’яна церква св.Петра і Павла 1909 р. [Слободян В. Каталог існуючих дерев'яних церков України і українських етнічних земель. – Вісник ін-ту Укрзахідпроектреставрація, 1996 р., т. 4, с. 115].

Село ЛУКАВИЦ Я

Вертеп 2015
с. ЛУКАВИЦЯ

Село моє, мій дивосвіт –

колисочка подій,

Лишило ти глибокий слід

у пам’яті моїй.

Все найдорожче зберегло,

що діялось-булось –

Моє найглибше джерело –

село, моє село

Самбірський район львівської обл

відноситься до Монастирецької сільської ради

Межує з Черхавою, Урожем, Лопушно, Монастирцем

Через село курсують автобуси Пыдбузького та Трускавецького напрямів

Село подвляється на частини : Гора Долина, Центр і Глине

Перша згадка про село – 1375рік

Назва походить від жителя який колись першим заселився на цій території. _ ЛУКАВОГО

висота над рівнем моря – 345м.

Площа – 5,7км²

населення – 212 жителів

(1 .07.13р)

густота – 37,2 осіб/км²

Вікова структура

До 14 – років -21 житель

15 – 24 -   31 житель

25 – 44   - 65

45 – 64 - 56

Старше 65 – 39

У статевій структурі переважають жінки, тільки у віці до 14 років - чоловіки Молоді люди мігрували у Борислав Самбір, Трускавець, Дрогобич

Проживають   наші односельчани у Росії, Молдові, Сша

У селі є   ГКЦ   святого Юрія       є капличкма з цілющою джерельною водою

У селі була колись початкова школа, зараз тут фельшерський пункт

Є будинок культури в будівлі є якого знаходиться сільська бібліотека ,Магазин “Леокс” Життя жителів Лукавиці

Жителі села займаються приватним сільським господарством, вирощують гусей, індиків, корів

Екологічні проблеми,

Зменшення кількості населення

Відсутність роботи

Немає школи

Фотоматеріали с. Лукавиця:   Світлини села

1. Капличка (як їхати на Уріж)

Церква святого Юрія с. Лукавиця2015р

(престольний празник на Іллі 2серпня)

Село Черхава

….. улюблений краю,   ти як небо, як сонце, як зорі

Я дивлюся на твій небокрай

Бачу райдуги хмари прозорі…

Село Черхава Мальовниче село Черхава знаходиться в підгір’ї карпат

Воно розташована в долина річок Спринька, Черхавка, Блажівка.

Має вигідне географічне положеня

Віддалене від самбора на 12 кілометрів

Село входить до складу

Вільшаницької сільської ради

Площа –   17,4 км²

Население           525 жителів (2009)

Густота населення-     30,2 осіб./км²

Сама територія села переважно горбиста з переходом в рівнини.

Черхава знаходиться в Карпатській нафтогазовій провінції

Висота над рівнем моря -          336 м

Перша згадка про село відноситься до 1240року

Назву повязують з легендою про татарські розбійні походи.

Вважається, що назва села походить від татарського словосполучення „чорна вода”, „Чер”- чорний, „ава”- вода. Чому чорна вода, невідомо. Можливо через потічки, які протікали болотистою місцевістю, і несли свої води в основний потік, або через вихід нафтової ропи на поверхню землі.

Село поділене на частини : Солтиство,Старе Село, замосте і Слобода

У віковій структурі бачимо відбувається старіння населення.

Низька народжуваність

У статевій структурі -   у всіх вікових категоріях переважають жінки

є загальноосвітня школа, будинок культури, магазин продовольчих товарів

В селі діє Церква св. а. Михайла.   . Є Пам’ятник воїнам УПА

До 2009 року на території села працював деревопереробний цех. На якому працювали жителі нашого села

А це все, що залишилося від деревопереробного підприємства

Жителі села задіяні у приватному сільськогосподарському господарстві

Щорічно жителі нашого села мігрують до міст і у інші країни ( Пртугалія, США, Італія, Чехія)

Проблеми села:

Погані дороги

Немає роботи

Вирубка лісу

   Низька народжуваність

ЧЕРХАВА

*****************************************************************************

Іван Полулях

На Самбірщині перепоховали прах професора Українського Вільного Університету Івана Полуляха

10 червня на Самбірщину Львівської області з Німеччини у капсулі привезли прах 94-річного доктора економічних наук, професора Українського Вільного Університету (УВУ), що у Мюнхені, уродженця с. Черхава Іво (Івана) Полуляха. Перед смертю 15 квітня 2015 року великий українець, борець за незалежність України заповів, щоб його поховали на сільському цвинтарі у могилі разом з батьками.

Про це 11 червня, повідомив кореспондент IA ZIK.

Останню волю Івана Полуляха виконав народний депутат України Михайло Хміль, в якого він був керівником докторської дисертації. Провести чоловіка в останню земну дорогу, незважаючи на інвалідність, з Німеччини на Самбірщину прибула дружина Івана Полуляха – Інгріт.

Попрощатися з дорогою для них людиною приїхали колишні студенти, колеги покійного, а тепер професори ЛНУ імені Івана Франка Дарій Футорський, Сергій Реверчук, професори УВУ Ярослав Крик, Олексій Жизневський (США) та інші.

Капсулу з останками Івана Полуляха винесли на площу Пам’яті, що в Самборі. Біля пам’ятника Провіднику ОУН Степану Бандері відбулася панахида. Її відслужили священики УГКЦ отці Дмитро Сенейко та Василь Мазур. Віддати останню земну пошану людині, яка багато років життя присвятила боротьбі за незалежність України, прийшли заступник голови районної ради Віталій Кімак, заступник міського голови Самбора Юрій Леськів, заступник голови РДА Леся Ленартович, керуючий справами райради Михайло Павлючик, станичний Братства ОУН- УПА Микола Петрущак, представники громадськості та не байдужі до нашої історії містяни. Звідси прах Івана Полуляха повезли до його рідного села Черхава, яке залишив через більшовицький терор наприкінці Другої світової війни, занесли до церкви, в якій його колись христили.

Капсулу з прахом похоронили на могилі, в якій покояться його рідні – мати Северина Полулях (вчителька, померла 1953 р.) та батько, директор школи Юстин Полулях (помер 1968 р.). Лише через 72 роки розлуки син і батьки знову разом. Але, на жаль, у могилі, а на щастя – на землі вільної України.

Довідка. Іван Полулях народився у 1921 році в сім’ї вчителів с.Черхава. Батьки були активними членами «Просвіти». Навчався у Самбірській гімназії, а маючи 16 років, вступив до ОУН. Навчався на архітектурному факультеті Львівської політехніки. Наприкінці червня 1941 року дивом уникнув під час відступу радянських окупаційних військ масових розстрілів у тюрмі Самбора. З балкона міської ратуші 1 липня 1941 року Іван Полулях зачитав Акт відновлення Української державності, проголошеної у Львові 30 червня 1941 року.. У 1943 році емігрував до Берліна, а згодом переїхав до Мюнхена, де став одним із засновників Антибільшовицького Блоку Народів.

Брав активну участь в діяльності УГВР в екзилі. Підтримував тісні стосунки із Степаном Бандерою, Романом Шухевичем. Іван Полулях був головним редактором журналу «До зброї». Читав лекції в Українському Вільному Університеті, став науковцем. Уперше після тривалої розлуки приїхав в Україну 1992 році. Читав лекції в різних вишах. Виплекав низку студентів, які завдяки йому прославилися науковими працями.

Іво Полулях

ЗІК

Иво Полулях мечтал стать скрипачом-виртуозом. В студенческие годы изучал во Львове архитектуру. Его дважды арестовывали (польская власть и НКВД), во время войны убежал из ссылки в советских лагерях. Впоследствии вынужден был эмигрировать.

С 16 лет - член ОУН, работал в военном центре при Украинском Главном Освободительном Совете (УГВР), был главным редактором журнала "В ружье", первым референтом внешнеполитических дел при управлении Ярослава Стецько. Лично знал Степана Бандеру.

В настоящее время 89-летний Иво Полулях - доктор экономических наук, президент Академического рабочего круга "Украина" (Мюнхен), вице-президент Международной украинской экономической ассоциации (Киев). Уроженец Львова, живое в Мюнхене, хотя не имеет ни украинского, ни немецкого гражданства, достаточно часто приезжает в Украину и имеет свой взгляд на трактовку истории, на создание героев.

– Как именно Вы вступили в ОУН?

– Когда мне было 16 лет, ко мне подошли старшие по чину

ОУН (знали, что мой отец ангажирован в дела "Просвещения", его семью поляки дважды арестовывали перед выборами, чтобы не занимались пропагандой среди крестьян) и спросили, не хочу ли вступить в нелегальную организацию (шла речь о молодежной части при ОУН). Я вырастал на преисполненных романтики произведениях Андрея Чайковского, хотел быть казаком, воевать за Украину, потому согласился. Мы проходили идеологическую выучку, изучали историю Украины, литературу. Надо было выучить наизусть диалог украинского националиста, проштудировать постановления националистических конгрессов. Также были специальны высшей школи из конспирации. Для меня это все было очень интересно, что-то особенное. Впервые меня арестовали 1939 года, еще перед окончанием десятилетки - за то, что мы организовали нелегальную коляду. Мне позволили повторить год в польской гимназии, я закончил десятилетку и начал изучать архитектуру.

Весной в 1940 году на меня вышел человек краевого проводника Легенды (Ивана Климива). А через какое-то время меня арестовали во второй раз: подошел мужчина и сказал, что что-то не так с моим паспортом, что надо пройти с ним к паспортному столу и повел меня куда-то, тогда посадил в машину и завез в Дрогобыцкую в тюрьму. Осудили на бессрочную ссылку в далекие края СССР без права возвращения в Украину.

И вот 22 июня 1941 года мы, узники, слышим взрывы, но не знаем, это ли бомбы. Смотрим из окна камеры - летают черные самолеты, а таких советская армия не имела. Впервые ночью нам затушили свет. На следующий день забили досками окна, но сквозь щели мы все таки могли видеть. Потом узнали, что началась война.

27 июня - незабываемый день, я праздную его как свой второй день рождение. Мы услышали суматоху, из соседних камер вывели узников - без вещей, и под нашими окнами прозвучали выстрелы, гранаты, взрывы, вскрики, крики. Смотрим - расстреливают узников. Тогда мы выломали двери, другие камеры тоже, выбежали в коридор и - убегать, домой.

Когда пришли немцы, опять были аресты. Я убежал к своему дяде. А когда начала наступать Красная армия, не было смысла оставаться. Моя мама - немка. Вспоминаю, вернулся во Львов после Пасхальных праздников и на следующий день получил карточку немецким языком: приветствуем, что вы добровольно заявили о своем желании к дивизии "Галичина". Кстати, УПА тогда была против этой дивизии, против того, чтобы люди туда вступали. Но были и те, кто говорил братья оружие и воевать. Проблема была такая: немцы не говорили, за что воевать, только против кого. И вот я пошел в дивизию, мы были под Львовом, на Бродивщине, и я увидел в бетонной трубе сапоги. Там спрятался обычный сельский парень. Я спросил его, почему он не воюет. Он ответил: "А за что ИМЕННО я должен воевать"?. Эти его слова были для меня определенным шоком, и я после Бродивщини уже не вернулся к дивизии.

Поехал в Берлин, изменил фамилию, работал на заводе. После того, как южный Берлин бомбардировали, я шел пешком почти 15

километров, потому что все было развалившееся. Но еще какие-то поезда ехали на запад. Я уселся и не знал, куда еду... Немного скитался, а тогда приехал в Мюнхен, где был соучредителем Антибольшевистского блока народов (АБН). Мы привлекали к блоку представителей других народов. в 1943 году на первой конференции порабощенных народов шла речь, в частности, о том: мы сознавали то, что без русского народа нам не прожить, разрушить Советский Союз будет невозможно.

– Из чего появился конфликт между Степаном Бандерой и Романом Шухевичем?

– Произошло так, что Бандеры с 1934 года ни одной секунды не было в Украине. Его арестовали, осудили на смерть, он сидел, немцы освободили его из тюрьмы в Кракове. Потом немцы требовали отзывать провозглашение независимости Украины, которое было очень формально. Для многих будет открытием, но самое слабое место Бандеры - то, что он вовсе не знал Украину. Утверждал, что здесь украинская нация, и она будет осуществлять революцию против Советского Союза.

Но даже если бы была та нация, то какая революция возможна против целого Советского Союза? Это иллюзии. А он не хотел или не мог этого понять. Реально смотрел на эти проблемы Роман Шухевич. Он осуществлял борьбу, чтобы доказать, что Украина борется против москалей. Шухевич пошел дальше и понял, что одна партия - ОУН - мобилизовать украинский народ не может. Тем более партия, которая имеет проводниковую, систему вождя. Шухевич создал в Украине бюро провода из трех людей, вкоторый не входил Бандера, который был в Мюнхене. Шухевич демократизировал структуру ОУН и сказал, что УПА не может быть легионом ОУН, напротив, ОУН должна служить УПА.

Когда к УПА начало приходить каждый раз больше представителей других народов (а там были батальоны грузинов, казахов и тому подобное), он подумал, что маловато иметь только ОУН, нужно создать политическую надстройку к УПА. ОУН уже тогда выполняла только функцию разведки, дислоцировалась по селам, городам. А УПА сосредоточилось в лесах.

Шухевич инициировал создание УГОС - Украинского Главного Освободительного Совета. В лесу около Сприни созывал представителей всех тогдашних украинских партий, а также непартийных, и летом в 1944 году создали УГОС. Против этих изменений выступил Бандера, который сказал: "Я - единственный вождь". Ему ответили: то приходы в Украину, иди и веди. Он отказался. Так появился конфликт между Бандерой и Шухевичем.

Бандера не хотел признать так называемого большого третьего сбора и дальше настаивал, что ОУН - элита украинской нации. Раскололись также заграничные части, одни пошли за Шухевичем, другие остались при Бандере. Шухевич выдвинул заграничное представительство УГВР (так сказать, министерство внешних|наружных| дел), под руководством Лебедя. Ситуация была тяжелой, потому что разные элементы, враждебные Украине, хотели сделать из нас немецких колаборантов. Шансов эта борьба не имела, но сам факт этой борьбы, особенно против немцев, очень важный для Украины. Я присоединился к позиции Шухевича, позиции демократизации, считая, что не может быть в Украине однопартийной, тем более диктатуры. Ведь дошло до того, что Бандера имел список, кто должен быть премьером, министрами. Мы даже лично рассорились с Бандерой.

С чем я никогда не соглашался из утверждений Бандеры, то это с элитаризмом, ведь в Советском Союзе и Германии было то же. Конечно, Бандера был патриотом. Хотя я не понимаю, почему все так акцентируют на Бандере. Были же мазепинцы, петлюровцы. Все проходит.

– Как Вы думаете, чему именно Бандеру так выделили?

– То страшно, что я вам скажу. Это имя, сами того не желая, восхвалили сотрудники репрессивного КГБ. Потому что все, кто был против Советского Союза, придерживались позиций самостоятельности, - обо всех КГБ говорило: Бандера и "бандеровец" другого они не знали. Это одна из главных причин. Вторая - то, что есть люди, особенно за рубежом, которыесчитают: если не бандеровец, то уже и не украинец. Но я вижу политику тех псевдобандеровцев. Для меня национализм - это патриотизм. Не можем сегодня возвращатьсякнационалистическим догмам 30-х годов. Читаю плакаты: "Они боролись за Украину. Дивизия "Галичина". Но оттуда, собственно, и убегали|удирают| люди, потому что они не знали и не понимали, за что им бороться. Слово "Украина", если бы Вы знали, запретили употреблять в дивизии только "Галичина". В оригинале Декалога украинского националиста авторства Степана Ленкавського есть два ужасных и не моральных пункта: "Воспринимай врагов своей нации ненавистью и подступом" - не моральная вещь, а также - "Стремитьсяк распространению территории Украинского государства путем порабощения чужестранцев". И меня в 16 лет просто втянули в ОУН. По моему мнению, нужно защищать государство, когда есть угроза. И если удержим это государство, тогда образуется, сформируется украинская нация, а ее еще в настоящее время нет.

– Как лично Вы относились к Мельнику?

– Мельник был господин, лорд. Вел интересную политику.

Признавал президентство Андрея Левицкого, который был в Варшаве, преемника Петлюры. Выступал против революции. Бандера - за революцию, созывал Второй большой сбор в Кракове 1940 года и отделился от Мельника. Мельнику забрасывали, что он сотрудничает с немцами, но Бандера тоже сотрудничал. А немцы стреляли и у бандеровцев, и в мельниковцев|.

Мельник остался умеренным политиком. По завершении войны создал коалиции со всеми другими партиями на базе так называемого Украинского национального совета. Там были все партии, кроме Бандеры. Такая позиция Бандеры была для меня красной плахой. А своего же времени я был яростным бандеровцем! Конфликт бандеровцев и мельниковцев существует доныне, до сих пор не могут достичь взаимопонимания. Хотя теперь уже нет тактических, почти нет идеологических расхождений. Правда, кое-кто возвращается к тем нерушимым догматам: Украина для украинцев, благодарю тебя, Боже, что я не москаль и тому подобное. На Западе, между прочим, с такими вещами не шутят, за них арестуют и осуждают, это подзуживание кмежнациональной ненависти.

– А каким был Степан Андреевич Бандера как человек?

– Мы с Бандерой жилы в одном доме, у меня с одной стороны вход, у него - из другого. Знаю, что Бандера был очень добрымотцом. Для детей делал все возможно и невозможно. Очень хорошо ездил на лыжах, и ходил вместе с детьми. Относительно жены, то говорили о нем разные вещи, но не был свидетелем, потому не могу об этом говорить. Но характер у него был твердым. Рассказывали, что при советских временах покупал кусок колбасы, вешал на шнурке на потолок, ложился на кровать и смотрел только на эту колбасу, и две - трое суток ничего не ел. Закалял свою волю.

– Кто для Вас является героем в украинской истории?

– Это советская традиция - именовать героев. Героев творит история, а не называет президент. Для меня героем были: Мазепа, Орлик, Сагайдачный. Люди, которые рисковали всем, если бы освободить Украину. Трагическая фигура - Богдан Хмельницкий. Шухевич, который|какой|, против всяких надежд, проводил определенную борьбу, полностью осознавая, что эта борьба необходима, что, выигрываем мы эту войну или нет, но должны показать миру, что украинский народ соревнуется, хочет быть свободным. Кажется, Остап Вишня написал юмореску о том, что украинцы - народ, который очень любит бороться за свободу. Боролись, боролись и получили. Теперь сели в Киеве самые мудрые и советуются: за что теперь будем бороться? Тогда старший и самый мудрый говорит: давайте потеряем ее, и опять будем иметь за что бороться. И это есть, к сожалению, наша украинская история.

– Люди в подполье верили, что Украина будет независимой?

– Когда я стал экономистом, то увидел, что для этого есть экономические причины, ведь в СССР были чрезвычайно большие внешние долги. И я всегда верил, но не знал, доживу ли. Верил, что не может существовать вечно диктатура, насилие над людьми, что рано или поздно люди восстанут.

***

У каждого человека иногда возникает желание купить автомобиль, и если желание сильное, а средств немного, то продажа подержанных автомобилей в Рязани, как раз то что нужно. Продажа подержанных автомобилей в Рязани позволит осуществить свою мечту человеку со средним уровнем дохода, и практически не скажется на общем благосостоянии семьи.

***************************************

СТИХІЙНІ ЯВИЩА ПОГОДИ

Буревій на Самбірщині 23.09.2013р.

САМБІР МІСТО НАД ДНІСТРОМ.

Є досить багато версій щодо походження назви міста Самбора. Ось їхній невеликий перелік:

А. Добрянський, І. Будзиновський та ін. дослідники вважали, що назва «Самбір» походить від дрімучих лісів, які були в цій місцевості.

І. Ступницький вважав, що вона походить від племені Саборів, які нібито мешкали в цих краях у IV ст. до н. е.

В. Площанський та А. Петрушевич стверджували, що назва складається з двох частин — сам і бір, яка означає Собор, тобто собраніє. Вони зробили висновок, що спочатку місто стояло на злитті, собранії двох річок (Дністра та Яблуньки, що у місті Старому Самборі, який згодом зруйнували монголо-татари).

Існує припущення, що місто могло отримати назву від церковного храмового свята Собора Пресвятої Богородиці.

Деякі польські дослідники виводили назву «Самбір» від імені одного з князів Гданського Помор'я XIII ст.; був князь острову Руян племені ругів (Рюген) племінного союзу лютичів (до складу яких входило і плем'я укри) Самбор (Sambor).

М. Скорик вважав, що назва Самбора походить від верби-самбірки з червоним пруттям, яка в минулому була дуже поширеною на берегах Дністра.

О. Гуцуляк вважає, виходячи з теорії прабалтослов'янської єдності, що назва пов'язана з іменем литовського бога урожаю і пива Самбаріса.

Старослов'янське значення «самбора» (samborza) — «стовп». Рожко був прихильником від апелятивного походження назви міста.

Органний зал м. Самбір

Органний зал Самбір

СУЧАСНЕ і МИНУЛЕ САМБОРА

Фото Оксани Теплої і Романа Польового vk Самбір

Площа Ринок (Ратуша .Оранта)

Церква Різдва Пресвятої Богородиці

Де шукати серце Самбора?

Зі Львова в Карпати веде три шляхи. Ліворуч – Стрий, Болехів, Долина, прямо – Дрогобич із його численними передмістями, а направо – Самбір, за яким через Ужоцький перевал лежить найкоротша дорога до Ужгорода. Залізниця тут також роздвоюється: одна гілка веде в столицю Закарпаття, інша – в Хирів і далі в Польщу, і саме по ній в’їхав на територію Галичини бравий солдат Швейк, який у сусідньому від Самбора Фельштині (нині Скелівка) невдало приміряв мундир російського вояка-втікача й потрапив у полон до своїх. Але нам – у Самбір.

Плутанина зі… Самборами
Історія міста – цілком типова для Галичини, не рахуючи його походження: відомий з 1071 року, після розорення Батиєм Самбір був перенесений на нове місце, але й первісне місто вижило, тому за 15 км від, власне, Самбора є ще й Старий Самбір .
На місці сучасного ж Самбора було розташоване селище Погонич, у яке й прийшли переселенці зі Самбора після навали татар 1241-го. Погонича, на відміну від Самбора, татари не знайшли, тому він і залишився недоторканим.
Починаючи з 1390-го Погонич стали називати Новим Самбором, а із часом за ним закріпилася назва «Самбір». А той Самбір що був спочатку, своєю чергою, став Старим Самбором. Ось така невелика плутанина.
Звідки ж узялася в міста така назва? Варіанти є різні. Можливо, вона пішла від племені саборів. Або від «самборза» (стовп), як називали в європейському середньовічному оборонному будівництві вежі-донжони. А може, і від чогось іншого, точно сказати ніхто не може.

Чиє б не було, а росло…
Як би там не було, місто перебувало то в складі Галицько-Волинського князівства, то під рукою польських королів. 1390 року місто отримало право на самоврядування – Магдебурзьке право.
Самбір переходив на деякий час і до різних польським вельмож, перший із яких – Спітко з Мельштина — і посприяв початку розвитку міста в 1390 році, а інший, Кшиштоф Одровонж-Шидловський , укріпив його 1530-го валами, ровами та стінами.
У місті був і замок, спочатку — дерев’яний, що згорів 1498 року при нападі татар на місто, а потім — і кам’яний, від якого зберігся тільки так званий мисливський будиночок. Того разу спопелів не тільки замок, а й ратуша, теж дерев’яна, і багато будинків. Нова ратуша була спочатку одноповерховою з невеликою вежею, а потім, після чергової пожежі, городяни збудували нинішню — із вежею заввишки 40 метрів.

Мощі святого й органний зал
З 1553 року місто стає власністю Бони Сфорци, добре нам знайомої за Кременцем. Вона починає свої реформи зі заборони для євреїв торгувати в місті, а українцям дозволяє побудувати власну церкву. Тоді ж українцям дозволили займатися ремеслами та жити у місті — але лише на вулиці Руській.
Так у місті появилася церква Різдва Пресвятої Богородиці. Попервах — дерев’яна, а пізніше, із 1738 року, — і кам’яна. 1738р. До новозведеної святині було перенесено чудотворну ікону Самбірської Богоматері зі старої дерев’яної церкви, а у дзвіницю — дзвін, виготовлений ще 1631-го. 1893 року церкву було відреставровано ззовні за гроші, надані для цього Петронелею Ревакович, а 1894-го – помальовано всередині. У підземеллях зберігаються тлінні останки фундаторів церкви та перемисько-самбірського єпископа Антонія Шептицького, який помер 8 червня 1779 року. Зараз саме в цій церкві покояться останки святого Валентина. До Самбора вони були перенесені 13 травня 1759 року за рішенням Ватикану, а доти зберігалися в Римі, на цвинтарі святої Прісцилли.
Поруч із церквою з мощами святого Валентина стоїть костел Святого Станіслава, який раніше належав до монастиря бернардинців. Сама обитель була заснована 1751 року, зараз у її приміщенні розмістилося училище культури. Учнів там небагато, але поки що ще є. З училища можна пройти в костел, де тепер облаштовано зал органної музики. Зал —, але, за відгуками працівників училища, має прекрасну акустику.

Пам’ятка архітектури загальнодержавного значення
У списку жертв татарського нападу 1498 року виявився й дерев’яний костел Усікновення глави святого Іоанна Хрестителя. Але на його місці був побудований кам’яний, який ми можемо побачити й зараз. Щоправда, з урахуванням кількох пожеж, реконструкцій і перебудов.
Це – найстаріша споруда в центрі Самбора. Костел базилікального типу, названий на честь Іоанна Хрестителя (XVI ст.), привертає до себе увагу вже з першого погляду. Він занесений до Реєстру пам’яток архітектури загальнодержавного значення. На фасаді є напис “1530”, і вважається, що саме тоді почалося будівництво храму на місці дерев’яного костелу. Та й новозведений храм не раз руйнувався, він горів і 1637-го, і 1846 року.
Протягом 1886-1888 рр. костел реконструюють, оформляють інтер’єр, встановлюють вітражі і прикрашають куванням. Наприкінці ХХ ст. біля костелу споруджують плебанію, починає діяти школа. При костелі працював шпиталь, але будівля до нині не збереглася. Колись біля нього знаходилося кладовище, на сьогодні вціліла лише одна могила священика Анджея Баргеля. Зараз приміщення використовується музеєм “Бойківщина”.

Дарина Галицька

Костел Івана Хрестителя

Собор Покрови Пресвятої Богородиці м. Самбір

Цукровий завод (колишній) м. Самбір

Будівля колишнього суду

Приміщення готелю м. Самбір

УНІКАЛЬНА ІСТОРІЯ МАЛОВІДОМОЇ САМБІРСЬКОЇ ІКОНИ

Кожен народ має свої перекази і передання, пов’язані із християнським життям. Не виняток і українці, які знають більше реальних подій в духовній сфері, в які треба сильно повірити. Про історію однієї такої віри, пов’язаної із давньою церквою Різдва Пресвятої Богородиці, що знаходиться у районному центрі Самборі на Львівщині, розповідає Ігор СКЛЕНАР.((20.02.1975 р., м. Львів) доцент, кандидат наук із соціальних комунікацій.)---
Від переказів до правди
Як свідчить народний переказ, Самбірську ікону Богородиці намалював на дошці з кипарисового дерева сам євангелист Лука. Її мали принести зі Сходу два грецькі купці. Подорожуючи через Самбір, вони заночували біля місцевої церкви в хаті паламаря, а ікону поклали до скрині під вікном. Один з купців ліг спати на землю, а коли відчинили скриню, ікона ясніла мов зоря. Греки зі страху залишили цю святу річ паламареві, а самі поїхали далі. Від того часу ікона знаходилася в цьому домі.
1.jpgСамбірчани переповідали це з покоління в покоління, але реальна історія була зовсім іншою. В 1705 році в Самборі і околицях панувала “чорна хвороба” — чума, яка погубила велику частину людей. Серед померлих від цієї страшної хвороби був й Іван Стамович і ціла його родина, живою залишилася лише Олена Добрянська. Все майно покійного родича перейшло до неї. Але найціннішою річчю серед всього стала Богородична ікона, яка згодом відіграла незвичайну роль в житті міста та й цілого краю. В домі мешканки Самбора Олени Добрянської висіла ікона Діви Марії з малим Ісусом на руках, зокрема в тій кімнаті, де проживали студенти колегії отців-єзуїтів. Цю ікону намалював незнайомий грецький автор і залишив її у самбірського міщанина, близького родича Добрянської – Івана Стамовича, за походженням грека, який колись був купцем.
Ця ікона, намальована спочатку на полотні, має вгорі напис латинськими літерами Mater Deo (Мати Божа). В нижній частині намальовано основних фундаторів майбутнього храму. Оригінальна ікона Самбірської Богородиці без срібно-золотої шати була намальована олійними фарбами на кипарисовій дошці товщиною до півтора сантиметра. Її зараховують до найдавніших українських ікон, що походять із XII-XIII ст.
Перші чуда біля ікони
15 вересня 1727 року із маловідомою тоді ще самбірською іконою трапилося незвичайне явище. Того дня місцевий священик служив Літургію за покійну родину міщанина Шуркевича. Після цього О. Добрянська, яка мешкала біля церкви, запросила священика до власного дому. За їхньої присутності відбулося перше чудо – ікона плакала. Це чудесне явище помітив один із студентів Петро Манастирський. Сльози то з’являлися, то зникали. На прохання пароха жінка подарувала ікону церкві, де вона знаходиться й до нині.
2.jpgЗа дорученням Перемишльсько-Самбірського єпископа Єроніма Устрицького 20 вересня згаданого року самбірський декан о. Теодор Нащочич, ще раз перевіривши сльози на очах Богородиці, у присутності пароха о. Андрія обгорнув ікону шовковою матерією і опечатав її. За два дні обидва священики у присутності ще кількох свідків розпечатали ікону і свіжі сльози підтвердилися. Після цього отець-декан знову обгорнув ікону в ту саму шовкову матерію і повідомив про все це єпископа Єроніма. Для дослідження цих незвичайних явищ єпископ вислав духовну комісію.
28 вересня її члени у присутності свідків розгорнули матерію і ще раз підтвердили надзвичайну появу сліз на іконі та під присягою заслухали свідків явища, серед яких були Андріан Дебієр, секретар і завідувач королівської самбірської економії; ксьондз Кузьмінський, префект отців-єзуїтів у Самборі, який брав ікону до рук, придивлявся з усіх боків і визнав правдивість чудесної об’яви сліз; о. Т. Нащочич — самбірський декан та ще кілька осіб. 17 жовтня 1727 року на іконі знову появилися сльози на очах Богородиці. До вищезгаданих свідків приєдналися інші очевидці цього явища, зокрема, о. Емануїл Стронський, греко-католицький парох церкви св. Филипа в Самборі; перемишльський проповідник о. Єремія Манастирський та ін. Комісія визнала плач Богородиці на іконі надприродним явищем і вважала, що ікона є чудотворною.
В той час найвідомішими стають чотири випадки зцілень людей, які молилися перед іконою. Самбірчанка Маріанна Войтіхова тяжко занедужала на голову і почала молитися за заступництво Богородиці. Над нею двічі читали Євангеліє і вона оздоровилася. Дружина священика із Корнич, коли той занедужав, цілковито довірилась заступництву Богородичної ікони. Зі слізьми на очах вона простояла Літургію, після якої відчула полегшення і повернулася додому, де застала здорового чоловіка. Мешканець із передмістя римо-католицького віросповідання Тома Палюх мав хворобу голови, а перед прочитанням Євангелія біля чудотворної ікони став здоровим. Син самбірського міщанина Георгія Сакетаровича мав серйозну недугу ноги і після регулярних молитов матері біля ікони цілковито видужав.
Після цих чудесних оздоровлень владика Єронім скерував другу єпархіальну комісію у складі дев’яти осіб. Комісія знову заслухала свідків і вивчила чуда. В цей день на іконі відновились сльози на очах у Марії, але під час засідання комісії вони зникли. Духовна комісія встановила, що всі ті явища є надприродніми.
Від єпархіального визнання до коронації
3 грудня 1727 року під час Утрені в самбірській церкві на Богородичній іконі знову з’явилися сльози. Вони появлялися в різних місцях її обличчя до 4 грудня. Саме в той час єпископ Єронім Устрицький окремим декретом проголосив її чудотворною. Окрім цього, Ватикан підтвердив чотири важливі Богородичні свята в році у самбірській церкві, де знаходилася ікона, зокрема такі: Покладення ризи, Успення, Різдво і Введення в храм.
Віруючі Самбора і околиць далі продовжували вірити в чудодійну силу ікони. Фіксувалися все нові і нові факти зцілень людей, які молилися про заступництво Богородиці. Так, 4 грудня згаданого року Анна Колодій, яка нездужала на глухоту, після чотирьох тижнів молитов прийшла до ікони і отримала чудесне зцілення. 9 грудня син Георгія Секетаровича вдруге небезпечно занедужав і заснув. Хлопець стверджував, що уві сні до нього прийшла Діва і промовила: “Встань, піди до церкви, напийся водиці і одужаєш”. На той час в храмі якраз святили воду. Хлопець не міг самостійно піти до церкви, але, попивши води, одужав. З 14 до 17 грудня сльози на чудотворній іконі то з’являлися, то знову зникали, що наочно бачили о. Т. Нащочич і о. М. Несторович.
На свято Непорочного Зачаття Богородиці 22 грудня 1727 року в самбірській церкві відбулося велике свято, на яке вже чекали віддавна. За участі багатьох парафіян храму греко-католицькі священики відслужили урочисту св. Літургію з нагоди проголошення самбірської ікони чудотворною.
Пройшли століття, а самбірська чудотворна ікона нагадувала про постійну Божу благодать і була популярною серед віруючих людей з різних регіонів. 8 червня 1908 року Апостольська Столиця проголосила головний престол чудотворної ікони в Самборі упривілейованим. Перед цим престолом молилися єпископи Єронім Устрицький, Йосиф Шумлянський, Атанасій Шептицький, майбутні блаженні єпископи Йосафат Коциловський і його помічник Григорій Лакота, Григорій Хомишин. В 1912 і 1913 роках св. Літургії тут служив і молився митрополит Андрей Шептицький, а у 1931 і 1932 рр. — тоді ще ректор духовної семінарії у Львові о.Йосиф Сліпий.
Перед початком Першої світової війни в 1914 році на очах ікони знову з’явилися сльози. Це явище тривало 9 днів. Його помітив під час Служби Божої парох самбірської церкви о. Франц Рабій, який повідомив місцевого єпископа Констянтина Чеховича. Проте через воєнні обставини він не зміг вислати духовну комісію для вивчення надприродного явища на іконі, але доручив перевезти її у безпечне місце. Коли російська армія наближалася до Самбора, о. Ф. Рабій вийняв ікону з рами, спакував її і виїхав возом аж до Відня. На місці, де була ця ікона, парох поставив дзеркальну дрезденську копію ікони, намальовану в 1910 році. В червні 1915 року до Самбора приїжджав російський православний єпископ Євлогій (Георгіївський). Він хотів оглянути чудотворну ікону, але почувши, що це лише копія, дуже засмутився.
15 вересня 1927 року минуло 200 років від того дня, коли сталося перше чудесне явище на іконі. 3 грудня того ж року пройшло 200 років від дня проголошення цієї ікони чудотворною. Щоб відсвяткувати цю подію, о. Ф. Рабій як “охоронець” її престолу вирішив зробити все можливе, щоб цю ікону коронували в самбірській церкві. Для цього він звернувся із проханням до перемишльського владики Йосафата Коциловського, аби він в свою чергу попросив у Римі необхідний дозвіл на коронацію. Курія дала дозвіл, але перед тим вказала скликати третю єпископську комісію, яка мала перевірити достовірність чуд.
До складу комісії увійшли священики з Перемишля Василь Левицький, Василь Гриник; о. Дмитро Гординський, самбірський декан; о.Євген Кушлик, парох із с. П’яновичі і о.Іван Петик — парох з с. В’яцковичі. Комісія заслухала під присягою 9 свідків, які вважали, що оздоровилися в чудесний спосіб. Після аналізу поданих документів Папа Пій XI дав дозвіл на коронацію.
Проте корони з Рима самбірчанам так і не прислали, але це не засмутило їх. Священик Ф. Рабій писав: “Через певні обставини не прислано нам золотої корони з Рима, однак милішою буде та корона Діві Марії, яку самбірські вірні, хоч бідні, своїми щирими лептами в дар Їй принесуть”. Дві корони – одну для Марії, другу для маленького Ісуса – виготовив майстер-різьбяр Ф. Муссаковський на грубо позолоченій срібній підставці. Корони були оздоблені золотими орнаментами й візерунками та прикрашені сотнями самоцвітів і каменів, а їхня вартість становила більше 10 тисяч польських злотих. Акт коронації урочисто здійснив владика Йосафат Коциловський у свято Успення Пресвятої Богородиці 28 серпня 1928 року. Цікаво, що під час цих урочистостей єпископ мав на голові історичну корону короля Данила Галицького, перероблену під єпископську митру. Загалом у святі коронації взяло участь 212 духовних осіб, в тому числі 28 польських священиків та понад 50 тисяч вірних (греко- і римо-католиків). Це була одна з найбільших подій в історії самбірської церкви, друга після проголошення ікони чудотворною.
Дорогами воєнних лихоліть та реставрація в незалежній Україні
Коли у вересні 1939 року німецькі і радянські війська перейшли кордон Польщі, тоді єпископ Йосафат Коциловський заради збереження цінної святої речі доручив монахиням із Згромадження сестер Служебниць перевезти її з самбірської захоронки за Сян до Польщі. Так розпочалася майже перша двохрічна мандрівка ікони. 6 серпня 1941 року святу реліквію привезли назад до Самбора. 28 серпня владика відправив Архиєрейську Літургію біля чудотворної ікони. До її повернення на старе місце там висіла дрезденська копія.
Коли в 1944 році радянська армія дійшли до Львова, єпископ Йосафат Коциловський вдруге доручив сестрам Служебницям якнайшвидше перевезти ікону на Захід. Так розпочалася її друга “подорож”. Син пароха самбірської церкви о. Франца Рабія продовжував досліджувати історію чудотворної ікони. У 1970 році в США він опублікував монографію „Самбірська Богородиця” (з нагоди 240-ліття появи ікони Богородиці в самбірській церкві), де стверджував, що оригінал ікони дійсно заради безпеки опинився за межами колишнього Союзу.
Тодішній Патріарх РПЦ Алєксєй не міг задовольнитися тим, що під час Першої світової війни оригінальну ікону в Самборі не вдалося забрати. Тому зажадав її негайної передачі. Для виконання цієї справи була призначена спеціальна група, керівником якої став православний єпископ Михайло Мельник (колишній греко-католицький священик, один з членів “Ініціативної групи” – прим. РІСУ) . Ось як описується подія передачі ікони Московському Патріархату в статті “Незабутня подорож” протоєрея Павловського, опублікованої в “Журнале Московской Патриархии” за січень 1956 року: “...з благословення львівського Архиєпископа Панкритія виїхала 7 жовтня 1955 року з західних областей України до Києва, Москви і Ленінграду група духовенства. Волею Божою на початках мандрівки учасники процесу зазнали великих скорбів. В дорозі до Києва помер Архиєрей Володимир Куновський, а в самому Києві упокоївся у Бозі владика Михайло Мельник. Покійний єпископ Михаїл забрав з собою ікону, яку хотів власноручно передати Патріархові Алєксію, але через його смерть за нього це зробили інші члени делегації”. Та насправді це була лише дрезденська копія, до речі, існує припущення, що про це знав Михайло Мельник.
В кінці вищезгаданої монографії д-р Юліан Рабій наводить слова о. Миколая Вояковського зі статті, опублікованої в часописах „Америка” і „Свобода” (1962, 1963 роки): “Ми віримо, ми сильно віримо, що недалекий той час, коли правдива чудотворна самбірська ікона Матері Божої вернеться в честі і славі на своє місце в Самборі…”.
Восени 1996 року в історії самбірської церкви знову відбулася неординарна подія. Одну з Богородичних ікон віддали на реставрацію до Львова. Цю справу довірили старшому реставраторові Львівського музею історії релігії Василеві Боянівському, який “підлікував” пам’ятку. В неділю 20 жовтня того року вірних УГКЦ м. Самбора та й всіх, хто раніше чув про цю ікону, чекала чудова новина. Експерти-мистецтвознавці підтвердили повну автентичність оригіналу. Вони ствердили, що дана ікона не є підробкою, а оригіналом самбірської чудотворної ікони, яку вважали втраченою. Про правдивість оригіналу свідчили знищене полотно, стиль писання ікони, фарба, рештки клею на полотні, які вказували на те, що вона спочатку була намальована на дереві.
Після реставрації ікона побувала у львівських та дрогобицьких храмах, а 23 лютого 1997 року закінчилися урочистості, пов’язані з поверненням чудотворної ікони до Самбора. Тут відбувся обхід довкола площі Ринок. Потім встановили ікону у відведеному для неї місці у церкві Різдва Богородиці.
Майбутнім дослідникам історії ікони залишається з’ясувати, як вона повернулася із Заходу до Самбора, бо підстав не вірити Юліану Рабію не має.
3.jpgТаке чудесне відкриття ікони стало одним із захоплюючих фактів історії давнього містечка Львівщини. Самбірська церква Різдва Богородиці далі продовжує привертати увагу сотень вірних, які приходять помолитися перед іконою у своїх потребах і випросити марійське заступництво за свої родини.

Памятник депортованим українцям ("Вісла")
Фото Наталі Прятка Ранок у Самборі

ОРГАННИЙ ЗАЛ

Зал органної та камерної музики у костелі Святого Станіслава.

У 1935 р. у костелі був змонтований орган, побудований чесько-австрійською фірмою «Gebruder Rieger» з Крнова у Південній Моравії. Орган мав 25 регістрів, два мануала і педаль, пневматичну трактуру. Проспект інструмента дерев’яний, частково золочений, трьохсегментний з двохдільною головною секцією, увінчаний секцією зверху, виконано у стилі необароко.

У 1939 р. радянська влада закрила костьол. Під час Другої світової війни він був сильно зруйнований — залишились лише стіни. Як і будівля, постраждав також орган. Після війни і до 1980 р. у храмі знаходився продовольчий склад. У 1980 р. розпочались реставраційні роботи. Відновлення приміщення під потреби органного залу стало справою всього міста. Люстри, вітражі, лави, елементи оздоблення виготовлялись за проектами та руками учнів і педагогів училища культури, яке містилось в приміщеннях монастиря, лави та дерев’яні деталі інтер’єру виготовлялись на самбірському меблевому комбінаті, люстри, плафони — на львівських підприємствах.

Реставрацію органа для органного залу здійснювали естонські майстри з невеликого містечка Раквере на чолі з Хардо Крійзою. Крійза — одна з найвідоміших в Естонії родин органобудівників. Сучасний майстер Хардо Крійза є сином відомого органобудівника Едуарда Крійзи. На побудову органа місто з свого бюджету виділило 150 тис. крб. Залишки старого органа були демонтовані та перевезені в Естонію.

7 серпня 1987 р. роботи в залі були, в основному, закінчені, а 31 жовтня у ньому відбувся перший органний концерт. Виступали Валерій Коростельов та Віталій Півнов. Не дивлячись на проблеми, художні властивості органа виявились чудовими. За вимірами спеціалістів акустичні властивості самбірського органного залу є чудовими: тривалість реверберації в окремих місцях досягає 6,5 секунди. Орган своєю потужністю повністю заповнює звуковий простір. У 2004 р. органістка Людмила Ларук з своїм учнем підвищили тиск у віндладах, що покращило звучання органа, додало йому потужності та яскравості.

=Історія Училища культури =

Монастирський будинок складався з трьох крил, причому південне крило було висунуте поза межі правильного чотирикутника в східному і західному напрямах. Цей будинок мав монаші келії, кімнати для людей, які мешкали при монастирі, кімнати для приїжджих, велику бібліотеку, приміщення для служби. При монастирі велася хроніка Самбірщини. Яка доля спіткала бібліотеку та хроніку (вона нараховувала кількадесят томів) - точно не відомо, можливо, що вони знаходяться в монастирі бернардинів в Кракові.
Спочатку монастир був оточений валом з дерев`яним частоколом. На певній відстані одна від одної знаходились дерев`яні вежі. Брама була зі сходу. На заході монастир межував з публічною дорогою та королівським млином (зараз на тому місці склозавод). На півночі знаходився міський вал. Монастир був внесений в оборонну систему міста і становив одноосібний пункт оборони.
Всі будівлі монастиря в 1498 році були спалені татарами. Тому в 1514 році бернардини приступили до будови нового монастиря й костелу на взірець оборонної твердині з міцними мурованими стінами. Всі будівлі оточили міцними високими кам`яно-цегляними мурами, які мали нерегулярний1 хід, пристосований до форми території монастиря. Їз західної сторони знаходилась брама, а з півдня - чотирикутна в плані вежа з хвірткою.\

Музей Бойківщина
Підземелля музею

фото з третього ярусу підземель музею "Бойківщина", колишня катівня НКВД, до цього парафіяльна школа 17го століття. Збереглися приміщення на зразок келій в монастирях . Коли викопували 4ий ярус то стався казус і розкопки припинили.

Озеро було на місці теперішнього пром.ринку.
Позаду "Кобзаря" була якась невелика водойма. враховуючи що це була частина міста обнесена муром - цілком реально, що це була пожежна водойма.
Підземне середовище міста Самбора" (матеріали наукової конференції)

є тунель який замурований, і веде один в сторону старого самбора, другий під аваль банк, до чоловічої перекарнххэх

Підземне середовище міста Самбора" (матеріали наукової конференції) .\
Це буде і цікаво, і корисно почитати про власне місто . "Станом на 1760 р. система водопостачання міста передбачала наповнення ставів\збірників свіжою водою. Інвентар фіксує кілька таких штучних ставків.Перший ставок знаходився під замком(Ст.Баторія мабуть). Вода до нього постачалася пеціальними ринвами із ставка оо. Місіонерів, через річку Млинівку попід замок. Ставок оо.Місіонерів знаходився поблизу єврейських будинків на Блеху(Бліху) і був більш давній, оскільки часто згадувався у попередніх інвентарях. В інвентарі 1760 р. згадується, що за цей ставок довгий час існувала суперечка між оо. Місіонерами та оо. Бернардинардинами, яка була вирішена на користь перших спецальним судовим декретом 1710 р. Показовим є той факт, що на відміну від попередніх років у 18 ст. мешкаці Самбора підтримували належний стан штучних ставків та ставів, адже в протилежному випадку стави за якийсь час могли перетворитися на болота. Наприклад, у інвентарі Самбора 1585 р. згадується "став під двором" який вже понад 3 роки перебував у розпорядженні пана Замойського і приносив йому 64 флоринів доходу. Натомість в часі інвентаризації міста став заріс чагарником і не приносив жодних прибутків, як зазначалося "допоки не буде розчищений"

матеріали з сайту : http://siromanci.plast.org.ua/news/pobachylo-svit-nove-vydannya-redaktorom-yakoho-stav-siromanets

Підземелля ратуші

фото міська ратуша, кімнати в яких розташовувався міський кат, його аптека, приміщення де проводився допит злочинців.

Первісна ратуша була дерев'яною. Вона згоріла 1498 р. разом з усіма навколишніми будинками. На початку XVI ст. збудували нову одноповерхову ратушу з невисокою вежею і годинником. Ця ратуша теж згоріла (1637 р.), а на її місці у 1638–1668 рр. звели двоповерхову муровану з 40-метровою 8-гранною вежею i ліхтарем. Донині зберігся стародавній ренесансний портал. І хоча документів про його виготовлення не збереглося, його форми, чистота стилю промовляють про те, що цей портал виготовлено разом з первісною будовою і що його майстер був під впливом італійських майстрів, які працювали у Кракові. 1844 р. ратушу реконструйовано — добудовано вхідні портики, змінено місце входу і влаштовано нові фасади. У 1885 р. на ратушній вежі вмонтовано годинник, куплений у Празі, з боєм і циферблатами на 4 сторони (місту годинник обійшовся в чималу на ті часи суму: 1200 злотих). Колись годинник уночі підсвічувався. 1980 р. його було відремонтовано, але циферблат на північному боці залишився недіючим.

Самбірська ратуша, 1901 р.
Над портиком при боковому вході в ратушу встановлено герб міста, який перезатвердив для Самбора австрійський цісар Йосиф II привілеєм від 26 червня 1788 р. Це голубий щит, на якому зображено оленя, що біжить справа наліво. Шия оленя прошита стрілою. Вгорі щит прикрашено золотою короною.

Годинник вмонтований на вежі ратуші, з боєм і циферблатами на 4 сторони, куплений у Празі ще у 1885 роц.
Са́мбірська ра́туша — приміщення магістрату міста Самбора (Львівська область). Розташована на центральному майдані міста — пл. Ринок, 1.

Цукровий завод

Сонячна станція Ралівка

"Кольцо" Самбора

"Овал Самбора"

РЕТРО САМБІР

2007

Фото Анастасії Барабаш

Нічний Дністер

Приміщення Музичної школи

ЖД вокзал

]

Дощова пошода на площі Ринок

памятник Б. Хмельницькому (вул Шевченка )

1656р. на місто напали шведські військові загони, але за допомогою бойків з навколишніх сіл були відбиті.
Якщо не помиляюся то шведи відбили у бою міський прапор, який зараз знаходиться у Стокгольмі. Чи можна взнати звідки автор знайшов даний факт(якщо би навіть опис події було вказано - було би шикарно) оскільки в книзі "Княжий город Самбір" Ю.Рабія, не було сказано про дану подію. А у книжці "Самбір погляд у давнину" було вказано 1657 рік і опис був всього двома словами : "з 1498 р. і до поч. XVIII ст., Самбір не здобували і не нищили ( крім передмість) ні татари, ні козаки, в роки Визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі ні війська Ракочі у 1657 р. Навіть шведи, перед якими скорився Львів, не змогли його здобути."
Самбір vk) 100

До XVI століття ратуша була не посеред площі, а там, де тепер училище культури. Це була будова із міцного дерева. На початку XVI століття у центрі площі Ринок споруджено мурований одноповерховий будинок ратуші з великими льохами-камерами та підземеллям для в’язнів.

У 1637 році ратуша згоріла, залишилися лише камери і льохи. У 1668 році на старих фундаментах споруджено нову муровану двоповерхову ратушу з вежею, висотою 38 м. На вежі у 1885 році встановлено годинник, закуплений у Празі (перший годинник було встановлено у 1670 р.).

На чотиригранній вежі є балкон для сторожі, яка слідкувала, чи не виникли у місті пожежі. На шпилі вежі, на залізному стрижні, було поміщено герб міста – олень на бігу зі стрілою в шиї. Цей герб затвердив місту австрійський цісар Йосиф II у 1788 році з умовою, що до нього поруч примістять ще герб австрійський – двоголовий чорний орел. На початку XX століття пропольська міська рада примістила ще польського білого орла. У 1939 році радянська влада скинула з вежі всі три герби, а замість них вивісила п’ятикутну червону зірку.

З південного боку, нижче годинника, в ніші була ікона Пречистої Діви Марії, мальована на мідній блясі у 1877 році. Колись на цьому місці був образ Пречистої, який подарував містові у 1660 році місіонер В. Дудкевич. У 1995 році в нішах з південного боку було встановлено фігуру Божої Матері, а нижче – державний герб-Тризуб.

Старовинний район Самбора - Бліх. з 1551 року його заселяли євреї.

Вулиця Косцюшко 1912

Оптика , а справа будинку вже немає є новобудова....

Алеї парку біля Собору

колишня будівля самбірського повіту типу самбірська облрада

Самбірський суд

аварія під Самборі

пл.ринок крайня будівля з ліва це приміщення де знаходиться магазин Півник

пл.ринок північна сторна де знаходиться меморіальна таблиця Т.Шевченкові

головний вхід ратуші....квіти покладені під момеріальною таблицею Яну Собеському

електровня

;

Це старий самбір вокзал???? Ні Самбір

(територія сьогоднішнього ринку,фото зроблене ймовірно

Площа Ринок у дощову погоду.

Ратуша 1901р

Залізничний вокзал 1939р.

Марян Глухий ВК

Наведу ще один приклад, але вже в нашому місті. У 1939 р. в Самбір вступила Червона армія. Поляки за пару годин до вступу ЧА повтікали. В Самборі була в'язниця ще за часів Польської республіки, там засуджували українських патріотів, молодих людей які були в лавах націоналістичних, патріотичних українських організаціях. І коли поляки покинули місто, залишили при цьому списки арештованих і тих кого треба арештувати. І прийшовши в Самбір енкаведисти почали нечайну чистку, кидаючи всіх у цю в’язницю. Є багато свідчень очевидців, які бачили як вагонами вивозили трупи людей з в’язниці. Є спогоди Іваницького Романа який був в’язнем у самбірській тюрмі, розповідає: “ 27 червня 1941 року – пам’ятний день для в’язнів самбірської тюрми. Ми по неспокійних ночах від час вибуху війни пробудились дуже рано. Нас було 14, нараз чуємо дикий крик енкаведиста, якого ми називаємо “божевільним” . “ Всім, так як стоять - виходити на прогулянку!” Ми вийшли з камери і попленталися на подвір’я, всіх було приблизно 200 осіб. Чуємо наказ: “ Відвернутись спиною до вікон тюрми, стати один біля одного!” Приклякнути на одне коліно! Хто оглянеться назад, тому смерть!” Подумалось: “ А може нас хочуть розстрілювати?” Нараз застукотів кулемет, а з його звуком понісся стогін і зойк умираючих і ранених. Я був в останньому ряді. Чую наказ: “Перестати стрілять!” Мій друг О. Березний встає поранений в живіт, за ним повзуть ранені в ноги, без рук, ховаються під сходи, щоб врятувати рештки свого життя. Вибігаю на сходи і кричу: “Друзі! Ми вільні! Кати повтікали!» Почалась біганина й метушня. Вибив віконце у дверях і бачу переляканих дівчат. “ Вибивайте двері!- кричу через вікно - Ви вільні!” Це тривало не більше. як півгодини, а з тюрми вийшло більше півтори тисячі людей. Ми вибігли і добрались до села Кульчиць, де в сіні переховувались до неділі, до приходу німецької армії”. Також Євген Рудий очевидець описував в’язницю: “ У неділю 29 червня, об 11-ій годинні прийшли до Самбора німці. Група українців, між якими і був я, пішли до в’язниці. Там застали ми масу людей, що шукали між помордованими своїх рідних. Перед нашими очима відкрився жахливий вид. Я цього ніколи не забуду. По кімнатах і коридорах лежали постріляні старики, жінки, діти. Кожен з цих трупів мав зв’язані за спиною колючим дротом руки, а в устах повно посіченого дрібно шкла або ганчірка. Всі дістали стріли в потилицю. Перед розстрілом кожен пройшов страшні тортур, як вказувало на це поломані ноги, руки ребра, повідрізувані вуха, виколоті очі. Большевики здирали шкіру разом з волоссям жінкам і чоловікам. Внаслідок таких страшних тортур важко впізнати”. А тепер так нам маскалі історію перекручують. Кричать на нас Бандерівці. фашисти. А самі жорстоко нас вбивали.. на своїй землі..

Млин стояв на місці склозаводу. вул Річна .1900р.

Майбутнє Самбора
УРИВОК ІЗ КНИГИ "ПІДЗЕМНЕ СЕРЕДОВИЩЕ САМБОРА":
"... жителі Самбора завжди намагалися впливати на діяльність магістрату саме через публічну критику, намагаючись тим самим пришвидшити програму модернізації свого міста, уявляючи його у майбутньому одним із найбільш процвітаючих. Невипадково у 1912 р. один із модерних самбірських художників намалював Самбір таким, яким би хотів його бачити у майбутньому: із досконалими дорогами, критими підземними комунікаціями та сучасними наземними видами транспорту (див. рис.), які б підкреслювали жвавий ритм життя «не зовсім провінційного міста»"

САМБІР

Протяжність міста з південного заходу на північний схід — 10,5 км, а з північного заходу на південний схід — 4,5 км.
Площа міста становить 24 км². Центр міста (площа Ринок) розташований на висоті 305,96 м над рівнем моря. Загалом географічне розташування Самбору є вигідним, оскільки через нього пролягали важливі дороги, що з’єднували Східну та Західну Європу, Північну із Південною. Через Самбір проходять електрифіковані залізничні шляхи, магістральні ЛЕП і трубопроводи.

Ворота "хвіртка єзуїтів"
ворота "хвіртка єзуїтів" , така назва відштовхується від того ,що сходи знаходяться неподалік від органного залу і культ училища , а раніше це був комплекс Єзуїтів.

Річка Млинівка ( протікає зараз поблизу вокзалу), в давнину протікала неподалік центру.

АПТЕКИ САМБОРА І РАЙОНУ

Аптеки Самбора

Найдавніші згадки про аптеки в міських інвентарних книгах Самбора датуються 1588 та 1660 роками. У 1806 році аптекар Спауста влаштував у приміщеннях колишнього монастиря домініканців лікарню для убогих, яка проіснувала до 1834 року. У 1889 році1 в Самборі було дві аптеки. Вже на початку ХХ ст. в місті функціонували три аптеки: магістра Яна Леп'янкевича, відкрита 1906 року - вона мала назву "Під Зіркою" (теперішня аптека №128 по вул. Сагайдачного, 5); аптека магістра Алєксієвича - теперішня аптека №130 по вул. Шевченка, 6 (після смерті магістра останньою керувала його дружина Юлія); аптека магістра Хердлічка - колишня аптека №130 на пл. Ринок, 30, мала назву "Під Золотим Орлом" (після смерті аптекаря нею керувала його дружина Елеонора, а згодом - Мечислав Ґанзер та Шимон Едельман).

19 вересня 1908 року Міська Рада дозволила Едварду Кухарському відкрити аптеку на розі вулиць С. Бандери і А. Чайковського. Але через два роки він її продав і відкрив аптеку в Ярославі. 15 лютого 1911 року відкрито нову (четверту) публічну аптеку Якоба Селінгера по вул.Коперника, яка мала назву "Під Левом" (ймовірно, сучасна аптека №131 по вул. Коперника, 11). На початку 1910 року Лейба Цукерман подав прохання в Галицьке Намісництво про надання дозволу на відкриття нової (четвертої) публічної аптеки в Самборі. До речі, приблизно в цей же час розглядалася справа про надання дозволу Якубу Селінгерові. Та після розгляду справи Цукермана Намісництво не дозволило йому відкрити нову аптеку - заборона набула чинності 22 серпня 1911 року.

4 липня 1912 року прохання про надання дозволу на відкриття п'ятої аптеки подав Христ Ян Август. Але через спротив власників трьох самбірських аптек - Яна Леп'янкевича, Юлії Алексієвичевої та Шимона Едельмана (дозвіл на відкриття аптеки Якубом Селінгером ще не був правочинним) 8 травня 1914 року Галицьке Намісництво заборонило відкривати нову п'яту аптеку в Самборі. Таким чином, до першої світової війни в місті функціонувало чотири аптеки: Яна Леп'янкевича, Юлії Алексієвичевої, Шимона Едельмана та Якуба Селінгера. Як стверджує Ю.Є. Рабій2, на початку ХХ ст. в Самборі діяло 5 аптек, з них одна українська - Кульчицького-Ручки на Бліху, одна польська - магістра Леп'янкевича, інші - єврейські. Наприкінці 30-х років у місті функціонувало 5 аптек.

Хоча в Самборі не було аптекарського цеху (аптекарі міста не об'єднувались у цех, але діяли на засадах цехового статуту) та цеховий лад надовго зберіг свій вплив в аптечній справі, особливо при підготовці кадрів. Реміснича молодь проходила дві стадії навчання - учня та підмайстра (помічник провізора). Прийнятий на навчання учень повинен був внести цехові "вписові" (внески) 2-3 злотих, представити свідоцтво про законне народження, після чого цехмайстер записував його в цехову книгу. Навчання в аптеках тривало 4 роки. За цей період учень спостерігав, як виготовляє ліки аптекар (майстер), вчився читати рецепти, які писалися латинською мовою, і одночасно вивчав арифметику. Але учні не займалися виключно навчанням в аптеці. Проживаючи в сім'ї аптекаря, вони були на становищі слуг. Після закінчення навчальної практики учень складав екзамен перед майстрами, після чого вони підтверджували його кваліфікацію і переводили в помічники аптекаря (підмайстра).

Для отримання звання аптекаря (магістра) крім практичної науки, здобутої в аптеці, й складеного іспиту помічник аптекаря мав пройти теоретичну підготовку у фармацевтичній школі. Школа ця існувала з давніх-давен в місті Кракові при Ягеллонській академії і лише пізніше була заснована у Львові.

З приходом радянської влади аптеки стали державними. У жовтні 1939 року націоналізовано п'ять аптек в Самборі й одну в Рудках. До війни відкрито аптеку в Дублянах. Під час війни ліквідовано аптеку Кульчицького-Ручки на Бліху, оскільки ця територія ввійшла в гетто. Після війни були відкриті аптеки в таких населених пунктах: Городищі, Луках, Берегах, Волі-Баранецькій, Чукві, Монастирці.

*******************************************************************

У передгір’ї Карпат, на лівому березі Дністра, за 74 кілометри від Львова, розкинулося місто Самбір, яке нещодавно відзначило 770-ту річницю.

Назва міста за однією версією походить від виду верби-самбірки, за іншою – тут у сиву давнину росли непрохідні ліси – самі бори.

Як відомо, найбільший скарб кожного села чи міста – люди, особливо ті, чиї імена закарбовані в історії. Самбірчани пишаються відомими земляками:

* реформатором українського театру Лесем Курбасом,

* письменником Іваном Филипчаком,

* композитором Філаретом Колессою…

* шлях гетьмана Війська Запорозького Петра Конашевича-Сагайдачного на Січ, котрий, як у пісні, «проміняв жінку на тютюн та люльку», також пролягав через самбірські терени, дже гетьман родом із села Кульчиці.

* торував шлях і герой Відня Юрій Кульчицький, який навчив Європу пити каву.

* З’ясовується, що й Пересопницьке Євангеліє, на якому присягають Президенти незалежної України, має стосунок до цього міста. Доведено, що його ілюстрував маляр із Самбора Федуско.

Самбір своєрідна Мекка для закоханих. Адже тут, у церкві Різдва Пресвятої Богородиці, зберігаються мощі Святого Валентина – покровителя закоханих, вклонитися яким приїжджають з усіх куточків України, а також із зарубіжжя.

САМБІР МІСТО НАД ДНІСТРОМ.

У самбірського старости Єжи (Юрія) Мнішека було п’ять синів і п’ять доньок. Четвертою донькою була Марина. Вона виховувалася в самбірському замку й виросла симпатичною і освіченою панною. Батько шукав для неї багатого й знатного мужа. І тут зять, чоловік старшої доньки Уршулі – Константин Вишневецький, прибуває до Самбора з юнаком, який видає себе за царевича Дмитрія – сина царя Івана ІV – Грозного. На історичну арену виступає Марина. Батько разом з оточенням і ксьондзами єзуїтами розробили план посадити „царевича Дмитрія” на московський престол і після того повінчати з ним Марину. Після повернення з Кракова Самбірської делегації, яка супроводжувала „царевича” до короля, де Лжедмитрій прийняв католицьку віру і запевнив, що поверне православних Московщини на католицизм, одержав запевнення польського короляСигмунда ІІІ про те, що йому буде надана допомога , через Єжи Мнішека , зайняти московськийпрестол.

В Самборі царевич освідчується Марині в коханні і при цьому признається їй, що насправді він авантюрист. Пушкін в п’єсі „Борис Годунов” описує сцену освідчення в Самборі в саду біля замку.

„Нет, полно мне, притворствовать! Скажу,

Всю истину: так знай же: твой Димитрий

Давно погиб, зарыт – и не воскреснет;

А хочешь ли ты знать кто я таков?

Изволь, скажу: бедный черноризец;

Монашеской неволею случая

Под клобуком, свой замысел отважный

Обдумал я, готовил миру чудо –

И наконец из келии бежал

К украинцам, в их буйные курени,

Владеть конем и саблей научился;

Явился к вам: Дмитрием назвался

И поляков безмозглых обманул,

Что кажешь ты, надменная Марина?

Довольно ль ты признанием моим?

( А.Пушкін, т.II, с.389 )

Марина відповіла, що їй байдуже, хто він. Вона готова вийти за нього заміж, але тільки тоді, коли вигаданий Дмитрій сяде на московський престол. Існують перекази, що ця сцена відбулася перед каміном в замку Мнішеків у Ляшках Мурованих (с. Муроване на Старосамбірщині ) і ніби-то в самбірському Костелі, тривалий час, зберігався шматок паркету на якому клянчав „царевич” і ступали ноги „цариці Марини”, та, що цей кусок паркету вивезли до замку Потоцьких в м. Ланьцут ( Польща ).

25 травня – 12 червня 1604 р. в самбірському замку святкували заручини „царевича” і Марини.

Після того, як Лжедмитрій засів на Московському престолі, з Самбором зав’язалося жваве листування. Прибували з Москви гінці з листами царя для нареченої Марини і тестя – Юрія Мнішека.

„Цар Дмитрій” просив Марину швидше приїжджати до Москви. Марина готувалася до виїзду. Підбирала дам і подруг та ксьондзів, які поїдуть з нею до Москви.

В листопаді 1604 р. до Єжи Мнішека і до польського короля прибула від Московського царя 300 особова делегація, під керівництвом боярина Апанасія Власіва (Власова ). Привезли багато коштовних подарунків Марині, королю, королеві, Єжи Мнішеку і іншим вельможам, дамам та ксьондзам.

22 листопада 1605 р. в Кракові відбувся церемоніал умовного шлюбу Марини з уповноваженим Апанасієм Власівим замість „царя Дмитрія”. На цьому шлюбі був король зі своїм двором, королева Швеції Анна, сестра польського короля та багато польської й литовської шляхти та ксьондзів. Було влаштовано щедрий прийом. Всі вітали і пили за здоров’я московської цариці Марини. Московські гості дивували панів тим, що беруть їжу з мисок руками, багато п’ють, голосно розмовляють і витирають уста рукавом, або полою жупана.

26 січня 1606 р. весільна делегація прибула до Самбора, а 2 березня Марина з батьком і великим почтом виїхала до Москви. В оточенні Марини було 2200 осіб в тому числі, так званий двір цариці 252, військо Єжи Мнішека – 446, князь Вишневський зі своїм двором – 216, сяноцький староста – 415 осіб і інші шляхтичі зі своїм почтом. По дорозі до Москви цариця Марина зупинялася в різних містах на декількаденний відпочинок.

2 травня 1606 р. цариця Марина урочисто в’їхала до Москви, її вітали різні бояри, купці, церковні процесії та чисельні делегації москвичів. При цьому обдаровували „царицю” і її батька дорогими подарунками. Російський історик Карамзін пише, що москвичі були незадоволені приїздом такої великої кількості гостей – поляків.

8 травня 1606 р. відбулася коронація і шлюб Марини. При коронації, Московський патріарх поклав на голову цариці хрест, потім барми (дарми), діадему та корону і ланцюг Мономаха. На обідні цар і цариця запричащалися, а після того патріарх провів церемоніал шлюбу.

Так Марина Мнішек із Самбора стала московською царицею, але не надовго. 17 травня 1606 р. царя Дмитрія – Грішку Отреп’єва – Лжедмитрія І було вбито. Марину спасли дворяни, вивезли в безпечне місце, а пізніше, зі всім двором, в тому числі і батьком, ув’язнили в Ярославлі. Марина не вважала, що царювання її закінчилося і заявляла: „Якщо хочуть позбавити мене корони, то спочатку мусять позбавити мене голови”. За переказами, в ув’язненні Марина народила сина, якого віддала охоронцю-козаку, а він передав дитину православному священнику. ( про це читай нижче ). На Московський престол зійшов Василь Шуйський, який дозволив полякам повернутися в Польщу.

А тим часом.........

Ранок на Дністрі жовтень 2014

Ралівка з висоти пташиного польоту

фото з інтернету

Польський двір Ралівка)

ПІДЗЕМЕЛЛЯ МУЗЕЮ "БОЙКІВЩИНА"

Це 3ій ярус підвалів (9 метрів під землею, якщо не помиляюся). Це колись були келії (саме на 3 ярусі). За часів совєтів там розстрілювали людей... Дані підвали є частиною самбірського підземелля. Колись на місці музею "Бойківщина" був розташований замок "На Руси" - був з дерева - спалила татарва. Все потрібно розкопувати - для розкопок потрібні : а) кошти; б) дозвіл на розкопки, мають бути присутні львівські археологи і т.д. До того як не буде перших двох пунктів - не можна буде пускати відвідувачів. Ну і ще бажано це все потім після розкопок гарно оформити і зробити безпечним для проведення екскурсій. Тут здається є дещо про самбірські підземелля і про інші закинуті місця

https://vk.com/industrial__tourism

Могила знаходиться біля центральної районної лікарні, між вулицями Шпитальною і Грушевського. Колись цю могилу називали ще „Трійцею” (від плити з барельєфом св. Трійці). У давнину тут проходив шлях з Погонича через брід на Дністрі до Угерець і далі на Уріж – Підбуж – Тур’є, потім він з’єднувався з головним, так званим „Руським путьом”.

У Погоничі – Селищі був дерев’яний замок, який спалили татари у 1498 р. У 1530 р. було споруджено великий мурований замок при угорському тракті поблизу Дністра. На цьому місці тепер центральна лікарня. За валами з південного боку замку було місце страти злочинців та інших неугодних королівській знаті людей.

На цьому місці значно раніше (дата не відома) була висипана могила, можливо в пам’ять про місце страти народних месників – опришків Івана Макара, Василя Хархота і Лаврентія Прендоху у 1674 р. Легенда про страту народних месників передавалася з покоління у покоління, тому на цьому місці за австрійських часів хтось поставив хрест, а згодом висипали могилу, яку увінчали капличкою з хрестом.

Згідно з переказом, могилу висипало якесь військо шапками. Це був, очевидно, відгук історії, як колись козаки насипали шапками могили своїм побратимам. Це могло бути в 1848 – 1850 рр., коли в Австро-Угорській імперії виникла революція і у Львові утворилася Головна Руська Рада, а у повітах – Народні Ради, в тому числі Самбірська Народна Рада, тоді тут були сформовані самбірська національна гвардія і батальйон стрільців з довколишніх селян. Напевне самбірські гвардійці і стрільці могли висипати цю могилу.

Пам’ятник на могилі представляв собою квадратний обеліск на стінах якого були барельєфи із зображеннями святих. Завершував споруду ажурний металевий хрест. За радянської влади хрест і плити з барельєфами були вивезено на цвинтар і там вони зникли. Могилу почали розкопувати, але хтось написав про це до Києва і звідти прийшла заборона. 15 жовтня 1995 р. посвячено відновлену могилу.

ЦІКАВІ ЛЕГЕНДИ САМБІРЩИНИ
У 1672 році, на місто напала орда турків і татар. Більшість людей врятувалися втечею, а одна мешканка, Настя Макар, занадто довго збиралася, їй не хотілося кидати цінні речі вдома. Коли вона все таки зібралася йти, на вулицях міста вже були вороги, а один з них, прив'язавши до паркану коня, якраз крокував до її будинку. Дівчина не розгубилася, взяла сокиру і вирішила триматися до кінця. Коли татарин (чи турок) зайшов всередину, Настя чекаючи його біля дверей, закривши очі і вдарила сокирою по шиї. Удар був настільки швидкий і сильний, що голова ворога тут же впала на підлогу. Поки вона відтягнула труп в підвал, до будинку вже прямував другий , з ним траплялася та ж історія. Всього дівчина вбила 7 ворогів. Після того як орда, прихопивши найцінніше, рушила далі, майже всі будинки палали вогнем, крім будинку Насті. Справа в тому, що до її паркану було прив'язано 7 коней, а їх товариші мабуть вирішили, що співвітчизники всередині, і самі спалять будинок коли закінчать. Так хоробра дівчина не тільки захистила свій будинок, а й заволоділа 7- кіньми і на додачу тим, що встигли награбувати вбиті нею турки (чи татари).
Мій Самбір
І. МОЯ КРАЇНА

стини України - г. Камула - г. Берда - г. Могила Мечетна	Гора Берда 515м.
2.	Найдовша печера України - Оптимістична - Солдатська - Мармурова	Оптимістична Близько 200км
3.	Найглибша карстова печера - Оптимістична - Солдатська - Мармурова	Солдатська глибина 517м.
4.	Найвища вершина України - Петрос - Роман – Кош - Говерла	г. Говерла 2061м.
5.	Єдиний кораловий рифовий масив Кримських гір - Аю Даг - Ай - Петрі - Роман – Кош	Ай - Петрі
6.	Найглибше озеро України - Світязь - Бребенескул - Ялпуг	оз. Святязь глибина – 58,8м
7.	Найвисокогірніше озеро України - Синевир - Бребенескул - Несамовите	оз. Бребенескул на висоті 1801м.
8.	Найбільша за площею область України - Дніпропетровська - Одеська - Київська	Одеська площа 33,3 тис.км ²
9.	Найвищий водоспад України - Шипот - Джур – Джур - Учансу	вдс. Учансу вис -98,5м
10.	Найбільше за площею озеро України - Світязь - Ялпуг - Синевир	(Сасик (Кундук) оз. Ялпуг площа – 149 км² глибина – 6м.????
11.	Найвища точка Кримських гір - г. Роман - Кош - г. Говерла - г. Ай -Петрі	Г. Роман – Кош 1545м.
12.	Найбільше водосховище - Канівське - Київське - Кременчуцьке	Кременчуцьке Площа – 2252 км²
13.	Найменша за площео область України - Одеська - Чернівецька - Закарпатська	Чернівецька площа – 8,1 тис.км²
14.	У якій області розташований заповідник «Асканія Нова» - Херсонській - Миколаївській - Одеській	Херсонській
15.	Найбільший острів України - Зміїний - Джарилгач - Бірюий	Джарилгач -42км
16.	Найбільший півострів України - Керченський - Кримський - Тарханкутський	п-ів Кримський площа – 25,5тис км²
17.	Найбільший лиман України - Молочний - Дністровський - Дністровсько – Бузький	Дністровсько –Бузький площа – 800км²
18.	Найвища височина України - Хотинська - Придніпровська - Приазовська	Хотинська 515м.
19.	Найбільша низовина України - Причорноморська - Поліська - Придніпровська	Поліська
20.	Площа України -603,7 тис км² -605,7 тис км² -607,3 тис км²	603,7 тис км²
21.	Яка форма рельєфу займає найбільшу частину України? - височини - низовини - гори	Низовини
22.	З якою сусідньою державою Україна має найкоротший кордон - Росією - Угорщиною - Словаччиною	Словаччиною(98,5 км)???
23.	Найвологіше місце України - м. Львів - полонина Пожижевська (Карпати) - г. Петрос	полонина Пожижевська річна кількість опадів – 1593мм.
24.	Найбільший в Україні природний національний парк - Карпатський - Святі гори - Азово – Сиваський	Карпатський – 25,5 тис км²
25.	Найбільша річка України - Дністер - Дунай - Південний Буг	Дніпр довжина 2201км . в межах України– 981км-
26.	Наймілкіше море Ураїни - Чорне - Мармурове - Аазовське	Азовське найбільша глибина 15м.
27.	Найглибший каньон - Дністровський - Великий каньон Криму - Чорноріченський	Великий каньон Криму При довжині 3 км висота схилів – 350м.
28.	Найглибше море України - Чорне - Мармурове - Аазовське	Чорне Глибина – 2021м.
29.	Найбільша затока Чорного моря - Феодосіївська - Карканітська - Каламітська	Каламітська
30.

«Відкрий для себе рідний край »

Краєзнавча вікторина Чи знаєш ти свій рідний край?

1. Звідки взялась назва міста Самбір ?

одна з версій: ( від назви верби- самбірки, з червоним пруттям, яка в минулому росла на берегах Дністра)

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

2. Як сьогодні називається село у якому василіянським монахам Павлом Домживом Лютковичем і його помічником ієромонахом Сильвестром в монастирі отців Василіян в 1618-1620 рр. друкували книжки?

( с.Нагірне)

3. Найбільше за площею село Самбірського району ?

( )

4. Ім’я героя і рятівника Відня ?

(Юрій Франц Кульчицький (1640-1692)

5. Кому належать слова ………………….”?

(О.С. Пушкіну)

6. Яке село згадує І. Франко у своєму оповіданні «Добрий заробіток »

(с. Монастирець)

7. Як називається центральна площа м. Самбір?

( Ринок)

8. Я називалася кав’ярня Ю.Кульчицького у Відні ?

(Синя лампа)

9. Назвіть дату утворення Української Головної Визвольної Ради? (11-14 липня 1944р)

11. Хто очолював УГВР? (Кирило Осьмак)

12. З якого села бере початок родовід І. Франка?

(с. Озимина тут народився його прадід Теодор; дід Івана; згодом у 1802р. батько - Яків Франко)

13. Яке село Самбірського району отримало статус міста у 2001р.?

(Калинів)

14. Назвіть єдине селище міського типу Самбірського району?

( Дубляни)

15. Назвіть міста Самбірського району ?

(Рудки, Калинів,Самбір)

16. Відомий самбірський письменник , його творчий доробок :

Анна Ярославна – королева Франції.

(І. Филипчак )

17. український маляр 2-ї половини XVI століття, цеховий майстер з міста Самбора (Федуско )

18. На якій вулиці встановлено меморіальну дошку ?

19. У якому селі встановлено меморіальну таблицю уродженцю села історику Степану Томашківському ?

(с. Купновичі Скульптор Михайло Жидівський)

20. Видатний український полководець , гетьман реєстрового козацтва, учасник хотинської війни 1620-1621) ?

( Петро Сагайдачний)

21. Назвіть паливні корисні копалини, що залягають на території району

( природній газ, торф, )

22. Які назви мала річка Дністер в давнину?

(в працях давньогрецьких вчених - Тіріс, або Тірас , у римлян – Днаструс, Данастріс, Данастр). У Київській державі – Днестрь). У молдаван і румунів – Ністру, у Турків – Турла).

23. Звідки походить назва р. Дністер ?

( від франківського «істрос» означає «сильна водна течія», «потік»

Інша версія ( той що «дні стер»)

*************************************************
СЕЛО ПОЧИНАЄТЬСЯ З НАЗВИ ........ Зупинка це і є назва села ...
РАЛІВКА

ЧЕРХАВА (вчора)

Черхава (Сьогодні)

Вільшаник

ЛУКАВИЦЯ

ЛОПУШНО

Екологічні проблеми села

капличка

Початкова школа

Церква Святого Михаїла

Продуктовий магазин

Презентація: Черхава

Мальовниче село Черхава знаходиться в підгір’ї Карпат. Воно займає долину ріки Скринька, Блажівки та Черхавки, оточене лісами. Село має вигідне положення. Воно віддалене від міста Самбір на 12 км, від Борислава на 24 км, а від Дрогобича на 27 км.

Сама територія села переважно горбиста з пере-ходом в рівнини.

Так як Черхава знаходиться в Карпатській нафтогазовій провінції на території села, за часів Радянського Союзу діяло три нафтодобувні свердловини. Зараз вони законсервовані і не діють, але проводиться частий огляд. Можливо в майбут-ньому вони будуть відновлені.

На території нашого краю сліди перебування лю-дини, відносяться до пізнього палеоліту. Порівняно пізнє заселення цієї території пояснюється наявніс-тю льодовика і холодного клімату. Південний кор-дон зледеніння проходив в той час по лінії Хирів – Рудки – Городок – с.Івана Франка, Жовкла-Сокаль.

Сама назва села Черхава згадується ще в 1200 – 1240 роках. Назву села пов’язують з легендою про татарські розбійні походи на східно-словянські зем-лі. Вважається, що воно походить від татарського словосполучення „чорна вода”, „Чер”- чорний, „ава”- вода. Чому чорна вода, невідомо. Можливо через потічки, які протікали болотистою місцевіс-тю, і несли свої мулисті води в основний потік, або через вихід нафтової ропи на поверхню землі. Назва місцевості видозмінилась на слов’янський ви говір „Черхава” і збереглась по сьогоднішній час.

Друга версія походження розповідає, що село Черхава виникло понад 700 років тому. Точних даних в архівах про походження назви села, та хто були перші жителі немає, але існує легенда про виникнення даної назви.

Колись давно з Самбірщини венгри купували худобу і гнали її в Угорщину. На території, де тепер розміщено село Черхава погоничі худоби зупинялися для відпочинку. Тут вони чекали решту партій худоби. І від слова „чекати” виникла назва „Черхава”.

Здавна село ділилось на окремі частини, які називаються: Солтиство – там де жив спільний сол-тист, Старе село – там де були перші домівки посе-ленців, Замостя – та частина села, що розташована за мостом через ріку, і Слобода.

З розвитком міста Самбора, яке мало вплив на навколишні землі, розвивались і поселення, завдяки торгівлі. Торгували переважно сільськогосподарсь-кими продуктами і ремісничими товарами.
Школа І - ІІст.

За часів Галицько-Волинського князівства, про-тягом другої половини XІІІ – пер. половини ХІV ст. поселення самбірщини, як і інші галицькі землі за-знавали нападів німецьких, польських та угорських феодалів, спустошливих наскоків кочівниківординців. Але завжди ворогам чинили відчайдуш-ний опір мужні захисники прикарпатських земель. Але вже в ХІV ст. Галицько-Волинське князівство почало занепадати чим скористались можновладці сусідніх держав. На кілька століть західноукраїнсь-кі землі підпали під владу феодальної Польщі.

Перебуваючи у феодальній залежності від коро-ля, як власника цих земель, населення відбувало

панщину, сплачувало оброк, жителі села зазнавали й гніту духовних феодалів. Як свідчать документи, в околицях села були землі єпископа Перемишлянського.

Саме село Черхава на початку було малим посе-ленням. Розбудовувалось воно повільно, тай то пе-реважно завдяки втікачам від татар і панів з міста. Перші жителі для свого поселення знайшли зручне місце на березі річки Сприньки, де займались риба-льством. З північної та східної сторін росли ліси, де населення займалось мисливством.

План села на той час нагадував мурашник в розрізі. Чітко вираженої центральної вулиці не було.

Були вулички і перевулки, які вели до кожної хати і церкви.

З основних визначних споруд села була дерев’яна церква, яка була побудована в 1402 р. ( перша згадка про церкву датується 1402 р. ). Існуюча на сьогоднішній час мурована церква постала на місці дерев’яної у 1853 – 64 рр.. Збудована в класицизуючих формах з восьмибічною вежею, вкритою банею над західним причіпком. Була пош-коджена під час Другої Світової війни артилерійським обстрілом. Стояла зачиненою з 1948 по 1989 рік. З 1990 р. громада розпочала ремонт споруди.

Будовою церкви у 1953 – 64 роках керував міс-цевий священнослужитель о. Андрій Нижанковський.

Оздоблення церкви виконували майстри із Дрогобича – різьбяр Пасинович, із Ясениці Сільної - художник маляр Нікляш. Відродженню церкви посприяв сьогодні покійний о. Степан Рисей.

В 1989 році під керівництвом отця Рисея із благословення єпископа Львівського Стернюка церква повернулась до УГКЦ Самбірського деканату.

Біля церкви було попівство, але воно знищене більшовиками у 1948 році. Так само була знищена

капличка, яка була побудована на честь відміни панщини у 1848 році. На цьому місці зараз стоїть житловий будинок. На деяких подвір’ях збереглися пам’ятні христи.

В центрі села красується школа. Вона була збу-дована в 1934 році. Працював у ній 37 років Полу-нях Ю.Г. У 1967 р. до старої школи було добудо-вано нову, тобто добудували ще 3 класи.

Крім цих споруд в селі були і громадські споруди, крамниця, шпіклер, а також так звана каса позичкова. За часів колективізації і індустріалізації у 1949 – 50 роках був заснований колгосп „Заповіт Ілліча”. У 1960 р. було відкрито у селі деревообробний цех, ще раніше у 1939 р. було відкрито Черхавське лісництво на місті де був маєток пана Попі-ля.

В 1951 – 52рр. у селі були засновані медпункт, народний дім.

Чисельність населення змінюється весь час, яка була чисельність населення Черхави до 1800 -50рр. – невідомо.

Але відомо, що у 1853 році населення становило 630 чоловік. Переважна більшість жителів села бу-ли корінними – 495 чол; 40 поляків, 80 жидів.

Число було нестале, так у 1909 р. поляків було 110 чоловік, у селі збереглася одна польська хатина, де проживала сім’я Піховичів, жидів налічувалось 91 чоловік, також у селі у доброму стані збереглася жидівська хата. У 1932 р. чисельність жителів ста-новила 698 чоловік. На даний час у селі проживає 460 чоловік.

В часи громадянської і Вітчизняної війни село пережило і тяжкі недуги. Багато односельчан забра-ла холера і тиф. Тиф господарював на території села у 1942 – 43 роках. Захоронення велись в окремих місцях, подальше від загального цвинтаря.

Загальний цвинтар знаходиться на території цер-кви. Він також поділений на старі захоронення, які вже майже заросли. Друга частина цвинтаря – нова, поряд виділена територія для нових захоронень.

Господарська діяльність села була спрямовано переважно на виготовлення сільськогосподарських продукцій.

В селі були дві ферми, на яких вирощували і від-годовували м’ясну і молочну худобу, а також ко-нюшня. В склад колективного господарства входи-ли два села: Вільшаник і Черхава. У селі створено фермерське господарство, головою якиго є односе-льчанин Дерев’янко І.М. Він має 2.38 га. власної зе-млі. Решта землі належить товариству з обмеженою відповідальністю „Верховина”. 150 односельчан має земельний пай.

Мова села – українська із своїм діалектом, наголосом. Але не завжди так було. З часів феодальної Польщі українську мову було знівечено поляками. Також домішувались німецькі, австроугорські вирази-слова, а також русизми.

Паводок 15.05.2014р. (старожили не памятали такого)

;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;;

Святкування 150 - ліття церкви св. арх.Михайла

с. Черхава Самбірський район
Відслужив Святу Літургію владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у співслужінні о. Богдана Добрянського (декана Самбірського), о. Ігоря Стецьківа (настоятеля парафії) та священиків Самбірського деканату.Єпископ освятив місцеву церкву після реставраційних робіт.
"Архангел Михаїл, ім’я якого означає «Хто як Бог»

*************************************************************

ВІЛЬШАНИК

************************************************************************

ЧУКВА

Під ча відправи в церкві с. Чуква

ФОТО з святкування 160 річчя Церкви ФОТО
********************************************************************************
НАГІРНЕ

СПРИНЯ

********************************************

Село СПРИНЯ: Світлини села Сприня

Мальовнича передгірська місцевість яка розкиналась по обидва боки річечки Сринька має таку ж саму назву як і річка – тільки більш величну - СПРИНЯ.

49°22′34″ пн. ш. 23°08′32″ сх. д.

Місцевість горбиста. Середня висота над рівнем моря 428 м

Населення становить 416 осіб.

Засноване село в 1380 році

Орган місцевого самоврядування - Монастирецька сільська рада.

В Сприні, на лісничівці підпільний український уряд та парламент приймали доленосні рішення для рідної України.

Основним ядром продовження визвольної боротьби у сорокові роки (період Другої світової війни) стала Українська Головна Визвольна Рада (1944 р, липень).

Саме 11-15 липня 1944 року неподалік Сприні , на межі з сусіднім селом Недільна під охороною відділів УПА відбулися Установчі збори Української Головної Визвольної Ради. Її творці: Кирило Осьмак , Романа Шухевича, о.Івана Гриньоха, Дарія Ребет , Ростислава Волошин.

20 травня 2012 р. у с. Сприня почав діяти перший в Україні музей-криївка. Криївка виконана на кшталт тих, які використовувалися УПА. Музей розташовано на території дитячого спортивно-оздоровчого табору

Саме цим діячам УГВР і відкрито новий пам’ятник у Сприні.

Населення становить 416 жителів.

За минулий рік- кількість народжених переважає над смертністю.

Площа 15,89 км²

Густота населення 26,18 осіб/км²

У селі є 2 парафіяльні громади. Діє Православна церква і завершує будівництво Греко - католицька церква.

У селі є початкова школа, є фельшерсько – акушерський пункт.

Є магазин продовольчих товарів «ЛЕОКС» .

Ну і звичайно - Спортивно-Туристичного Оздоровчого Комплексу імені Президента УГВР Кирила Осьмака.

Жителі села в основному займаються приватним господарством

Побажання : відремонтувати дороги,

Припинити вирубку лісу, вивіз каменю річкового

Винести приватне підприємство ( сфиноферму) за межі центральної частини села.

Село моє для мене ти єдине,

Хоч є на світі безліч інших слів

І подих вітру, й виліт лебединий –

Мене все зачаровує довкіл…

С П Р И Н Я (фотоматеріали з Інтернет сторінки І. Чіпак) 2014р.
Церква Святого Миколая

(Дерев’яна церква св.Миколи 1750 р. Слободян В)
ЦЕРКВА

300-літній дуб - ровесник церкви. Є історія, що будівництво церкви розпочалося з моменту заснування села.

Церква стоїть на рівній ділянці правого берега річки Спринька.Вперше місцева святиня згадується у 1555 році. У 1695 році збудовано дерев*яну тризрубну триверху церкву. У 1750 році на її місці зведена існуюча дерев*яна церква. Ймовірно, що десь у ХІХ столітті вона була перебудована, бо у документі 1766 року описана з трьома тризаломними верхами. З 1960 по 1989 роки стояла зачиненою.

2014р. у храмі замироточила ікона «Не ридай наді мною, мати» та продовжує мироточити і дотепер. Це вважається найдовшим періодом подібного духовного дійства у порівнянні з іншими святинями. Захисту в ікони просять хлопці, які йдуть захищати Україну на східному кордоні.

Поруч храму росте древній дуб. Зараз йому близько 700 років та його діаметр сягає семи метрів. Дерево є одним з 16 на Львівщині, які мають статус ботанічних пам`яток через свою історичну та культурну цінність.

4 жовтня у Сприні зібралися вихідці та жителі села, керівництво району, гості та взяли участь у акафісті до Пресвятої Богородиці, спільній молитві за здоров’я бійців-учасників АТО, жертводавців храму св.Миколая, який відправив о. Роман Вовкунович.

*******************************************************************************************************************************************************(
На Сприні мироточить ікона «Не ридай наді мною, мати»
Багато хто такий знак пов’язує з війною на сході України, де гинуть українські військові

Фото взяте з сторінки Лукавиця TV

В селі Сприня, єпископ-помічник єпископа Самбірського-Дрогобицької єпархії УГКЦ Григорій Комар освятив новозбудовану церкву Христа Чоловіколюбця.

З нагоди освячення церкви відбулася соборова Служба Божа. Її очолив єпископ-помічник єпископа Самбірсько-Дрогобицької єпархії Григорій Комар.

Владика висловив подяку спонсорам, завдяки яким за два роки споруджено церкву, а також відзначив групу будівничих Божої святині.

Церква Христа Чоловіколюбця у с. Сприня

Фото І. Чіпак

ФАП (переобладнаний у 2012р)

Краєвид села

Початкова школа

Будинок Просвіти (Народний дім)

Зупинка

Фото Х. Гордун

Річка Спринька

КРИЇВКА (УГВР)

**************************

04/10/2015

у Сприні відкрили відновлений МІСТ - ДОРОГОЮ ДО ХРАМУ СВЯТОГО МИКОЛАЯ ЧУДОТВОРЦЯ, який був зруйнований паводком декілька років тому. Отець Роман Вовкунович освятив міст, а громада мала багато приводів до свята.

найстаріша дерев’яна церква Святого Миколая, якій виповнилося 265 років. Поруч росте дуб-велетень – її ровесник.
Церква побудована без єдиного гвіздка. У ній все збереглося у первозданному вигляді. Лише куполи покрили сучасною бляхою, бо стара прогнила.

Важливо, що у цій церкві знаходиться стара ікона «Не плач наді мною, Мати». На ній настоятель храму отець Роман Вовкунович побачив плями, подібні на сльози. Після витирання вони знову з’являлися. Це духовне дійство співпало у часі, коли українські військові потрапили в трагічний Іловайський котел і від агресора Росії зазнали значних втрат.

Ікона далі мироточить. Єпископ Дрогобицько-Самбірської єпархії УПЦ КП Яків із священиками відслужив акафіст до Пречистої Богородиці.

Поруч святині росте й дуб-велетень – ровесник церкви. Його стовбур понад сім метрів. Старожил природи ніби свідок й сторож складної нашої історії, оберіг від спокус гріха.

Нагадаємо, що основна ідея Дня європейської спадщини – вільний доступ і огляд зазвичай закритих чи маловідомих пам’яток, щоб привернути увагу громадськості до їх історичної та архітектурної цінності.

На Самбірщині до таких пам’яток належать в основному сакральні споруди. Такою за віком, зокрема, є збережена, реставрована церква Святого Миколая с. Сприня. Минуло понад п’ятнадцять місяців, а ікона продовжує мироточити, що вважається найдовшим періодом подібного духовного дійства у порівнянні з іншими святинями.

фото В. Кімака

***************************

Мандрівка учнів 7-8 класу до мінерального джерела у с. Сприня. 2014р.

Фотозвіт

*******************************************************

МОНАСТИРЕЦЬ Світлини села

Краєвид села (Фото С. Курило)

Мала Спринька

МОНАСТИРЕЦЬ
******************************************************************************
Самбір з висоти пташиного польоту:
Чисельність населення Самбора станом на 01.01.2013 р. — 34 899 особи. В кінці 80-х років XX ст. в Самборі населення налічувало майже 50 тис. мешканців, а в 30-х роках минулого століття проживало 25 тис. мешканців.
******************************************************************************
1241р. після нападу татар, частина мешканців колишнього Самбора, який був на місці, де тепер Старий Самбір, поселилася на території села Погонич і з часом перенесла назву Самбір. Володарями Самбірщини були українські (руські) князі. (До 1349р.)

1390р. воєвода Спитко з Мельштина отримав від польського короля грамоту на перетворення селища Погонич в місто Самбір на основі т.зв. Магдебурзького (німецького) права. Розпочалася забудова центральної частини міста, яка заснована у формі прямокутника зі сторонами 182,5х140 м. на узвишші 305,96 м. над рівнем моря. З центральної площі Ринок розходиться 10 вулиць. Розпочалася колонізація міста поляками (мазурами) і німцями (швабами), переважно ремісниками і купцями.

1402р. дружина власника Самбора Спитка-Ельжбета дає кошти на побудову мурованого костелу замість дерев`яного, який за твердженнями деяких істориків, був переобладнаний з української церкви св.Покрови.

Храм св. Барбари м. Самбір

Графічні роботи Р. Польового

фото з інтернету( vk)

НАГІРНЕ

ЧУКВА

Лісові угідді (Ралівка , Нагірне )

Ралівка

РУДКИ

Фото з інтернету Самб

матеріали http://zik.ua/ua/

На Львівщині селянин знайшов унікальний архів УПА

Житель гірського села Монастирець, що у Самбірському районі Львівської області, Іван Курило, йдучи в ліс по дрова, побачив, що з берези стирчить щось подібне на металевий бідон. Він не полінувався його відкопати. А коли розкрив, побачив численні документальні матеріали підрозділу вояків Української Повстанської Армії.

У бідоні знайдено доволі великий архів повстанців. Це, зокрема, агітки, журнали, книжки, тексти пісень, зошити, списані гарним почерком фіолетовим чорнилом, де, зокрема, добре читається текст Декалогу українського повстанця, інші навчальні тексти. Привертають увагу машинописні аркуші, в яких детально зафіксовано, як, коли і де саме у бою з московським оккупантом загинув повстанець на псевдо «Ворона». Там же зазначено, що його поховано 1947 року вночі на цвинтарі села.

Не всі знайдені матеріали, на жаль, добре збереглися. Час таки зробив свою руйнівну справу. Але частину архіву можна прочитати й довідатися правдиву історію про боротьбу вояків УПА за незалежність своєї держави на Самбірщині.

Архів, сказав заступник голови районної ради Віталій Кімак, зіславшись на пояснення пана Курила, був закопаний, як свідчать записи у зошиті, 1947 року біля гірської річки. Та з роками повеневі води міняли її русло і в такий спосіб підмили берег.

Архів УПА потрапив до рук сьогоднішніх продовжувачів історичної справи наших дідів та батьків напередодні відзначення 69 річниці створення у сусідньому із Монастирцем гірському селі Самбірщини Сприні Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Святкові заходи відбудуться у неділю, 14 липня, біля пам’ятника засновникам УГВР.

Над архівними матеріалами мають ретельно попрацювати історики, науковці, інші фахівці. Адже йдеться і про те, щоб їх врятувати від подальшої руйнації.

СПРИНЯ в період Австро -Угорщини

ІСТОРІЯ МИНУВЩИНИ.

Туристичний притулок.
Сянки 1937 р

Цього року виповнюється 240 років від часу, коли 1772 р. галицькі землі внаслідок поділу Польської держави приєднали до Австро-Угорської імперії

аличина в Австро-Угорській імперії була найвідсталішим краєм, де майже не було промисловості, сільське господарство – низькопродуктивне та неконкурентоспроможне, народ – бідний, пригноблений і переважно неграмотний. Якщо з точки зору тодішньої ідеології така концепція подання інформації була виправданою - потрібно ж було показати, що тільки радянська влада принесла на західноукраїнські землі “культуру”, “свободу” та “соціальну справедливість”.

Готель.Сянки 1936 р

Із входженням Галичини до складу Австро-Угорщини однією з основних цілей тодішнього владного режиму було покращення економічного та соціального розвитку цієї провінції, яка й справді перебувала в украй занедбаному стані.

Щоб підняти рівень сільськогосподарського виробництва, австрійський уряд сприяв поселенню на галицьких землях в т.ч. й на Турківщині, німецьких, австрійських і чеських колоністів, від яких місцеве населення переймало найновіші на той час аграрні технології, а також освоювало прийоми вирощування, переробки та застосування нових сільськогосподарських культур, таких як конюшина, люцерна, тютюн, цикорій тощо. Починаючи з кінця XVIII ст., основною харчовою культурою галицького села стала картопля.

Пансіонат.Сянки 1936 р

Запроваджували реформи й у соціально-побутовій сфері – засновували нові шпиталі та лікарні, збільшувалася кількість лікарів.

У цьому контексті необхідно дещо більше зупинитися на постаті самого цісаря Франца Йосифа. Період його правління (1848-1916) історики одностайно називають “золотою ерою” Австро-Угорщини. Попри всі інтриги з боку польської спільноти, галицькі українці мали своїх депутатів у австрійському парламенті.

Цісар був симпатиком українців, адже цілком обґрунтовано вважав їх лояльнішими до Габсбургів, аніж тих же поляків чи угорців. 1848 р. він видав декрет про створення у Львівському університеті кафедри української мови та літератури.

Інтер'єр готелю.Сянки 1930 р

Особливі сентименти мав цісар до Карпат і, зокрема, до Гуцульщини та Бойківщини до їх мешканців, яких називав не інакше, як “тірольцями Сходу”. Серед особистої охорони імператора було чимало вихідців із цього краю. Франц Йосиф особисто сприяв інвестиціям у розвиток Галицьких Карпат. Це стало запорукою швидких темпів розвитку туризму та курортно-оздоровчої інфраструктури краю. На Стрийщині, Сколівщині, Дрогобиччині та Турківщині найбільшими інвесторами в галузі карпатського туризму були фірми “Газоліна” та “Годуля”. Розпочали серйозні дослідження лікувальних властивостей карпатських мінеральних вод і спорудження на їх базі здравниць – у Лімні (1881 р.), Солянуватці (1904 р.), Сприні (1911 р.), Розлучі (1912 р.), Івашківцях (1906 р.) та багатьох інших місцевостях.

Між 1870 і 1914 рр. збудували більшість із нині діючих залізничних колій, що поєднують Львів не лише з містами області (Самбір, Турка, Стрий, Трускавець, Хирів), а й із віддаленими гірськими селами (Старява, Сянки, Ужок, Лавочне). 1882-го в Карпатах розпочали інтенсивне будівництво вузькоколійних залізничних колій. Пізніше мережа цих доріг зростала у 20-30-х роках минулого століття, вже після падіння Австро-Угорщини. Лісогосподарникам радянської доби цей “пережиток капіталізму” чомусь дуже муляв очі, тому до кінця 1960-х років на теренах Львівщини майже всі їх демонтували. А даремно! У польських Бескидах ці колії з успіхом використовують для туристських мандрівок, що на нині є чи не найбільшою атракцією “Бєщадського парку народового”.

Притулок.Сянки 1930 р

Аналіз доступних архівних першоджерел дає можливість виділити два основні періоди історії розвитку туристської інфраструктури на Турківщині. :

І період – австрійський: початок і становлення (ІІ пол. XIXст. – 1914рр.);

ІІ період – польський: розвиток у міжвоєнний період (1918–1939рр.)

У 1929 році виник Дрогобицький відділ ПТТ. А в 1932 р. У Турці було організовано філію Дрогобицького ПТТ, який взяв на себе розвиток туризму у Підкарпатті і на Турківщині. Вже в перші роки (1930-1931рр.) біля підніжжя г. Пікуй (1408 м.) були закладені перші туристичні притулки Львівщини.

У 1934 р. В Турці засновано філію Львівського Карпатського Лещатарського клубу (КЛК), побудовано малий трамплін, створено секцію санного спорту. Розлуч стає одним з центрів туризму і лещатарства Львівщини.

У 1937 р. під керівництвом повітового старости Вагнера був розроблений своєрідний генплан розвитку Розлуча і видано технічне завдання на аналогічний для Сянока.

Покої Строїнських .Сянки 1920 р

У ці ж роки була розроблена чотириступенева класифікація туристичної рекреаційної цінності повіту. До першої групи зараховано Розлуч і Сянки до другої – Турку, Бориню, Верхню Соколівку, до третьої – Комарники і Явору, до четвертої – Івашківці, Верхнє Висоцьке та Ільник.

За Другої Речі Посполитої Розлуч досить швидко розвивається як відпочинково-санаторний центр. В середині 30-х років XXст. у Розлучі функціонувало 14 пансіонатів на 400 осіб, 25 вілл і 20 селянських будинків, гірська лещатарська база на 200 та табір юнацький на 100 місць. Село одноразово могло прийняти 2000-2500 відпочиваючих, а за рік – до 30 000. При сільській гміні працювала відпочинкова комісія, яка займалась проблемами приїжджих. До послуг відпочиваючих були впорядковані лижні і сані траси. Організовувалися полювання на диких звірів, екскурсії до витоку р. Дністер, по екзотичних селах, сходження на гори Пікуй та Галич і т.д.

Пансіонат "ADRIA".
Розлуч 1930 р

13 липня 1933 року відновлено рух спеціальних поїздів Львів-Сянки для забезпечення доїзду відпочиваючих в Карпати (Львів-Самбір, 1903 р.; Самбір-Сянки, 1905 р.; Сянки-Ужгород, 1905 р.), а через 6 років поширився кемпінгів туризм (у вагонах) на 3-10 днів з довготривалими зупинками в Ясениці Замковій, Розлучі, Соколівці, Сянках

Перший поїзд із Самбора до Сянок прибув 24 серпня 1905 року, а через кілька місяців – із Ужгорода. Перед війною Сянки стають другим лещатарським центром Карпат після Славська. Саме тут було відзнаковано першу трасу Львівщини в 1913 році: Сянки – Пікуй, через села Сколівщини до Розлуча, а звідти на Турку до Сянок.

Басейн.Розлуч 1930-39 рр

Надалі Сянки розвиваються як туристично-відпочивальний центр. В 1937 році тут одночасно відпочивало 1,5 тис. осіб. 16 березня 1936 року відкривається найкраща лещатарська база Польщі на 150 місць, функціонує 6 пансіонатів на 460 місць, 10 дачних будинків на 800 місць та 13 селянських хат на 120 осіб. До послуг відпочиваючих були малий трамплін, санні траси, тенісні корти тощо. Постійно для любителів мандрівки організовувались походи на гори Пікуй, Кінчук, Галич.

Поряд з Сянками лещатарський район охоплював Соколіки Верхні, Либохору, Гусне. Найважливішими лещатарськими шляхами були: Сянки-Пікуй-Климець-Славське-Чорна Ріка та Орів-Манмансталь-Розлуч-Турка-Сянки. Головним лещатарським центром в Львівських Карпатах було Славське, де перший лещатарський дім з’явився ще у 1912 році. Завдяки діяльності С.Щасному та його зятя, львіського юриста, в с.Комарниках, почав активно розвиватись сільський туризм. На своїй віллі С.Щасний міг одночасно приймати 25-30 відпочиваючих. Окрім цього в навколишніх приватних будиночках мали змогу розміститись ще 70-80 бажаючихз відпочити. Підприємець С.Щасний в своїй господарці мав водяний млин, тартак, велику пасіку, гуцульських коней, румунських овець. Напевно, що вся тодішня еліта Польщі відвідала в ці роки Комарники (до 1939р).

Після 1939р. припинили своє існування майже всі туристичні споруди .

Розвідка опрацьована Богданом Комарницьким.

Подробнее http://turka-ua.net/publ/7-1-0-449#ixzz3LKDMMAdh

Турківщина

аерофотозйомка Калинова (приблизно 1943-1945р)Німцями

**************************************************************

Підбуж (Вікіпедія) Матеріал

За часів І Речі Посполитої (1569-1795 рр.) село належало до королівських маєтностей Підбузької країни Самбірської економії Перемишльської землі. Станом на 1686 рік. (за даними люстрації) територія села становила 25 ланів (це приблизно 425 га, сьогодні територія майже 700 га)3, війтівських – 3 лани, попівських (священика) – 2 лани, гайдуцьких 1 лан тощо. З цих ланів платився чинш, тобто регулярний податок натурою чи грошима. Село давало з кожного лану по 2 гуски, 4 курки, 16 яєць тощо. Також зазначається про суттєве спустошення села в цей час, тобто у 1686 р.: «spustoszala i nie masz nad dwie chalupy, w których ludzie mieszkają». Крім того, місцевим мешканцям заборонялось займатись пасічництвом та робити копальні в лісах, що мотивувалось збереженням лісу.

До так званої «Країни Підбузької», яка належала до Самбірської економії входило 14 сіл: Підбуж, Розогач (Rosochacz), Мита (Myta), Дольжки (Dolzki), Сторона, Сприня і Спринька, Нагуєвичі, Лукавиця, Смолиця (Smolica), Залокоть, Опака, Ясениця і Бистриця.

Майже через століття територія Підбужа, згідно з даними інвентаря за 1760 рік, не змінилась, тобто залишалось 25 ланів, з яких засіяних 8 1/2, кошених 10 1/2, пустих 6 тощо. Посесором (орендатором) був пан Антоній Татомир, який сплачував до королівської казни 22 зл. 15 гр. Війтами, тобто очільниками місцевого самоврядування, були Василь та Юрій Татомири.

Серед повинностей Підбузької громади були: репарація (матеріальна відповідальність) до всіх жуп нарівні з іншими селами (окрім Нагуєвич і Сприні); робити паркани у Котові нарівні з іншими селами; обсаджувати пастівник у Котові; копати рови; привозити дерево, до всіх жуп відвозити водні кола до млинів; 2 вози дров доставляти до навколишніх жуп – з півночі на південь від Нагуєвичі до Котовської жупи, отримуючи за це плату. Також селянам заборонялось вирубувати ліс, окремі породи дерев. До «Країни Підбузької» входили вже 11 сіл, на три менше ніж минулого століття: Підбуж, Сторона, Сприня і Спринька, Нагуєвичі, Лукавиця, Смільна, Залокоть, Опака, Бистриця і Ясениця Зварицька. [2 S.368]

Згідно з даними за 1880 рік у Підбужі було 263 двори та 1461 мешканець, тобто вдвічі менше ніж сучасне населення селища. За віровизнанням в селі проживали 131 католик, 1192 греко-католик та 206 юдеїв. За національністю переважною більшістю села були українці (1176 осіб), також було чимало поляків (346 осіб) та лише 3 німці.

Греко-католицька парафія належала до Мокрянського деканату, Перемишльської єпархії. Була дерев’яна церква св. Іоанна Хрестителя, однокласова школа, повітовий суд, пошта і телеграф, фундуш для вбогих – 479 злотих, цегельня, паровий тартак силою 40 коней. Цей тартак щорічно використовував 18 тис. м2 дерева «swierkowego i jedlowego», а виробляв 11500 м2 «tarcie, lat, rygli». Римо-католицька парафія належала до Дрогобицького деканату Перемишльської єпархії, до парафії належали такі села: Бистриця, Довге, Кропивник, Майдан, Нагуєвичі, Опака, Підмонастирик, Смільна, Уріж, Винники, Залокоть і Рибник. У селі був новий мурований костел, побудований у 1869р., св. Іоанна Хрестителя.

У 1868 р. існувала фабрика (парова) парафінових виробів, яка щоденно переробляла 5 ц воску, і виробляла щотижнево 2 ц парафінових свічок. На фабриці працювало 16 людей. До складу камеральної Підбузької країни входило близько 20 сіл, зокрема: Підбуж, Бистриця, Опака, Смільна, Сторона, Залокоть і Жданне (Zdzianne, тепер мабуть Жданівка), Волосянка Велика і Мала, Ісайє (Isaje), Ясінка Масьова і Стецьова (Jasionka Masiowa i Steciowa), Кондратів, Ластівки і Свидник; з 1789р. – Довге, Рибник, Майдан тощо.

В період австрійської адміністрації Підбуж розвивався в напрямку перетворення на повітове містечко для навколишніх теренів. Саме впродовж ХІХ ст. було споруджено приміщення повітового суду, поштового уряду, нотаріату. Також в селі існувала адміністрація навколишніх лісів, парового тартаку барона Лібіга. Свої власності барон у 1918 р. продав чеські фірмі «Годуля» (детальніше про «Годулю» див.: www.podbuz.pl/readarticle.php?article_id=11‎)

Впродовж міжвоєнного періоду (1918-1939), в складі Польщі, в селі було по три тартаки (лісопильні) та млини, пекарня, лимонадний завод, цегельня, 25 єврейських та три українські крамниці, три українські ресторани, аптека.
Турківщина

**********************************************************************

Вже 250 років зберігаються мощі покровителя закоханих святого Валентина в головному храмі Самбора — церкві Різдва Пресвятої Богородиці. Автентичність реліквії підтверджує документ Папи Римського від 1759 року.

Ці мощі, як пише Франс Арабіяса, що був довший час парохом і деканом Самбірським на початку 20 століття, викопані на кладовищі святої Прісцили в Римі, де святий був священиком і близько 270 року загинув мученицькою смертю. У Римі в архівах Папського інституту є скупий запис про те, що священномученик Валентин є покровителем Перемишльсько-Самбірської Єпархії. Грамоти з печатями, які були передані сюди разом з мощами, були знищені в часи ліквідації церкви.

Чим зумовлена передача мощей святого Валентина саме в цей храм, важко сказати. Напевно, щоб підсилити велич храму, в якому вже перебувала чудотворна ікона. У 1728 році в Самборі була об’явлена чудотворна ікона, а в 1736-му посвятили новозбудовану церкву, в якій встановили цю ікону. Біля неї відбувалися численні чуда, які визнала Апостольська столиця, і, щоб винагородити містечко, яке обрала Божа Матір, з Риму привезли мощі святого мученика.

Недавно труну з останками вирішили оглянути, але не змогли відкрити замок. Не дав ради навіть спеціаліст, якого запросили до церкви. А зламувати не захотіли. На думку священиків, відкривати мощі нема великої потреби. Через скло можна побачити частину черепа, окремі кістки та предмет, схожий на камінь (можливо, з гробу святого в Римі), а також капсулу з миром.

Хто він, святий Валентин? За одною з легенд – це християнський проповідник, якого посадили у Римську в’язницю за віру і невдовзі засудили на страту. Сидячи під вартою, Валентин закохався у сліпу дівчину, дочку в’язничного наглядача. Завдяки своїм медичним знанням зцілив дівчину від сліпоти. За іншою версією, сліпа дочка тюремника сама закохалася у Валентина. Той як священик, що дав обітницю безшлюбності, не міг відповісти на її почуття, але в ніч перед стратою (ніч проти 14 лютого) прислав їй зворушливий лист, який підписав «Твій Валентин».

За церковною легендою, християнський священик Валентин, жив у римському місті Терні за часів імператора Клавдія II Готського. Є відомості, що, поруч з основним покликанням, Валентин займався природничими науками та медициною. Войовничий імператор Клавдій нібито вважав, що сім’я заважає солдатам воювати за імперію і видав закон, яким забороняв воїнам одружуватися. Валентин, незважаючи на цей указ, продовжував таємно вінчати всіх охочих. За це наприкінці 269 року його заарештували, перевезли до Риму й ув’язнили під охороною офіцера, прийомна донька якого була сліпою. Священик оздоровив її, а опісля навернув до християнства батька й цілу родину. Довідавшись про це, імператор наказав відтяти йому голову, що й сталося 14 лютого 273 року.

Мощі святого Валентина – це не амулет, це набагато глибше. Це вміння вчитися в інших у того ж святого Валентина, який захищав права подружжя і намагався привести чоловіка і жінку до спільного життя згідно законів Христа.

За словами настоятеля церкви Різдва Пресвятої Богородиці отця Богдана Добрянського, за поміччю до святого Валентина приходять як і молодь, так і старші люди, приходять ті, що мають негаразди в сім’ї, де немає злагоди і взаєморозуміння. Оскільки просьби у святого Валентина є особистими, інтимними, немає розголосу і афішування подяк святому. Окрім того, вважається, що святий Валентин є заступником хворих на епілепсію, так звану «чорну хворобу».

Джерело: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ

************************************************************************

ПАВОДОК САМБІР 2014р.

Паводок Самбірщина (14травня 2014)

http://vk.com/album-40616231_00

фото з інтернету

ПРЕЗЕНТАЦІЯ СТЕЖКАМИ РІДНОГО КРАЮ
(презентація колеги)

ЗАТЕМНЕННЯ СОНЦЯ 20 березня 2015року

САМБІР
Визначні люди Самбора
Із Самбором пов'язані

вчений та поет доби середньовіччя Самборчик Григорій (1523–1573);

гетьман Запорізької Січі Петро Конашевич Сагайдачний;

герой битви за Відень, засновник першої в Європі кав'ярні Кульчицький Юрій-Франц (1640–1692);

митрополит Тобольський та Сибірський Петро Конюшкевич (1705–1770);

письменник Чайковський Андрій (1857–1935);

видатний актор і режисер Курбас Лесь (1887–1937);

вчений-фольклорист Колесса Філарет (1885–1937);

видатний композитор, педагог та диригент Колесса Микола (1903–2006);

суддя, культурний і політичний діяч, народовець, у 1848 році діяч «Руського Собору» і «Собору руських учених», засновник, голова «Руської Бесіди» і її театру (1864 р.); голова товариства «Просвіта» (1870–1873 років) Лаврівський Юліян;

Рабій-Карпінська Софія — український мовознавець-діалектолог;

Рабій Франц — український греко-католицький священик і громадський діяч;

Борзов Валерій Пилипович — український спортсмен, дворазовий Олімпійський чемпіон, політичний і громадський діяч;

Рогуцький Іван — політико-громадський діяч, адвокат;

Сушинський Богдан Іванович — український журналіст, письменник.

Тарнавський Зенон (1912 — 8 серпня 1962) — український письменник, журналіст і театральний діяч;

Біленький Ярослав (1883–1945 Самбір) — педагог, науковець, політичний діяч, Генеральний суддя УГВР (1944–1945);

педагог, науковець, політичний діяч, Генеральний суддя УГВР (1944–1945) Біленький Ярослав (1883–1945 Самбір);

майор УПА, командир сотні «Ударник-5», начальник тактичного відтинку УПА-Захід «Маківка» Стебельський Степан;

український народний майстер Самбірський Ілля;

Омелян Бачинський (1833–1907) — актор та режисер, засновник професійного українського театру;

Бандрівський Дмитро Григорович (1897–1983) — письменник, учений-філолог;

Филипчак Іван (1871–1945) — письменник, краєзнавець, педагог;

Северин Відт — польський інженер-геодезист;

Васік Волтер — кінорежисер;

Троць Олесь — шляхтич;

Богдан Ткачик — художник, громадський діяч;

Борсук Роман Михайлович — психолог, письменник.

Бірчак Володимир — український письменник, літературознавець, вояк УСС, діяч ЗУНР, Карпатської України;

Добрянський Ігор Михайлович — композитор, поет, співак, засновник поп-групи «ВАН-ГОГ», лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів і фестивалів;

Співак та телеведучий Кузьма Скрябін;

Шкурган Андрій Семенович (*27.11.1961, м. Самбір) — оперний співак (баритон). Заслужений артист України (1998). Лауреат Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка (2000);

Климовська Іванна (1908–1982)— письменник-гуморист, акторка, громадська діячка. Псевдонім— Язичинська. Дівоче прізвище— Качмар;

Залокоцький Роман Федорович — юрист, чемпіон світу з шахової композиції, міжнародний майстер FIDE, міжнародний арбітр з шахової композиції, заслужений майстер спорту України, гросмейстер України, почесний громадянин міста Самбора, радянський та український шаховий композитор (проблеміст), видав шість книг: одну по юриспруденції і п'ять по шаховій композиції;

Кобець Павло Васильович — український прозаїк.

Ґабріель з Городка — монах-бернардинець, засновник реформатів в Польщі, навчався в Самборі;

Юричко Володимир Володимирович— студент Національного медичного університету, учасник Євромайдану, вояк батальйону «Айдар». Загинув у бою під час АТО. Почесний громадянин Самбора;

Драбик Тарас — Військовослужбовець 80-ї окремої аеромобільної бригади. Загинув у бою біля аеропорту Луганська;

Юзеф Горнунґ — міський архітектор;

Парламентські посли від Самбора

доктор Бережницький Теофіл— правник, громадський діяч, посол Галицького сейму 5-го скликання.
САМБІР

Визначні місця Самбора.

1844 р. — завершено реконструкцію ратуші (добудовано вхідні лоджії, змінено місце входу і влаштовано нові фасади). 1877 року на ратуші замінили мальований на полотні образ Божої Матері (1660, подарунок монаха-місіонера з 1760 р.) на мальований на блясі (знищений за радянських часів). 1885 року на ратушевій вежі змонтували дзиґар з боєм i циферблатами на 4 сторони, придбаний у Празі. Над бічною лоджією при вході в ратушу встановлено герб міста, перезатверджений привілеєм цісаря Йосифа II з 26 червня 1788 року (прикрашений золотою короною блакитний щит з зображенням оленя, що біжить справа наліво; шия тварини прошита стрілою).

1893 р. — побудовано єврейську початкову школу при вул. Шкільній (тепер житловий будинок, вул. Колессів).

1904 р. — закінчено спорудження будинку спортивного товариства «Сокіл» (тепер Народний дім).

1910 р. — споруджено 3-поверхову кам'яницю Скарбової дирекції (тепер військовий шпиталь).

1898 р. — відкрито новий цвинтар при вул. Бісківській після закриття старого при вул. Дрогобицькій (тепер I Франка). 1908 року на новому цвинтарі побудовано каплицю; 1940 року на місці старого цвинтаря більшовики заклали парк культури і відпочинку; 1989 року на старому цвинтарі віднайшли могили видатних театральних діячів Омеляна Бачинського i його дружини Теофіли (1837—1906).

На 1888 рік місто складалося з 4 посад: Міської, Львівської, Перемишльської та Бліх. Посада Міська — 3042 мешканці, 135 будинків. Посада Львівська — 1986 мешканців, 217 будинків. Посада Перемишльська — 1729 мешканців, 162 будинки. «Бліх» зі селом «Новий Світ» становили єврейське містечко (штетл), там мешкали 2020 осіб і було 148 будинків.

1855—1858 рр. — будівництво шосе Самбір — Дрогобич через Лішню.

Грудень 1872 р. — відкрито залізничне сполучення Самбір — Борислав i Стрий — Самбір —Хирів — Перемишль.

1903 р. було завершено спорудження, здано в експлуатацію відтинок залізниці Львів — Самбір, 1905 рр. — відтинок Самбір — Сянки,Також було збудовано приміщення залізничного вокзалу.

Пам'ятки архітектури

· костел Івана Хрестителя (1530—1568)

· рештки Самбірського замку XVI ст. — мисливський будинок та залишки валів

· костел та монастир Бернардинів XVII ст.

· монастир Бригідок XVII ст.

· церква Різдва Пресвятої Богородиці XVIII ст., де зберігаються мощі святого Валентина та чудотворна Самбірська Богоматір

· Самбірська ратуша XVII—XIX ст.

· ансамбль кам'яниць на площі Ринок (XVII—XX ст.)

· залишки міських оборонних споруд

КУЛЬТУРА

В Самборі діють такі заклади культури: дитяча музична школа, Народний дім, Училище культури, музей «Бойківщина», меморіальний музей Леся Курбаса, студія образотворчого мистецтва, школа декоративно-ужиткового мистецтва.

Найдавнішою в Самборі була парафіяльна школа при церкві Св. Пилипа. В ній вивчали слов'янській і грецькій мовам та Закону Божого. Навчали дітей священики та дяки. Підручниками були Псалтирі та часослови. Сама ж школа підпорядкувалась руському православному парохові. Немає достовірних відомостей про час, коли школа припинила своє існування. Є припущення, що вона існувала до 1795 року, коли розібрали церкву. Вважають, що в ній навчався сам гетьман П. Сагайдачний. Окрім парафіяльної школи при церкві Св. Пилипа, діяла ще одна парафіяльна школа при костелі Іоанна Хрестителя, але польська. Вона працювала під керівництвом плебана. Після освітньої реформи школою в Самборі почав керувати ректор, а в селах — дяк. У XV—XVI ст. викладали читання та письмо, арифметику, церковний спів та службу, релігійні обряди, початки латини, граматики, логіки, природничих наук.

· У 1945 році засновано Самбірський статистичний технікум (тепер Самбірський технікум економіки та інформатики), а з 1953 року в Самборі функціонує Самбірський медичний коледж.

· Вже понад 14 років функціонує Самбірський факультет прикладного програмного забезпечення Тернопільського національного економічного університету, в якому здійснюється підготовка фахівців з вищою освітою за економічним напрямом «Економічна кібернетика» та технічним — «Програмна інженерія». Окрім цього у Самборі діє державний педагогічний коледж імені Івана Филипчака, де працює художник і викладач Микола Щерба, «Відмінник освіти України». Також у Самборі є 10 діючих шкільних закладів, з них початкова школа (№2) і одна гімназія.Самбір

Географічне розташування:

Самбір лежить на лівому березі Дністра (через місто також протікає невелика річка Млинівка). Місто розташоване на перехресті автодоріг Львів — Ужгород і Дрогобич — Перемишль. Самбір також є одним із культурних, туристичних і військових центрів львівщини, і пятим за населенням містом у Львівській області. Відстань до обласного центру залізницею 78 км, автошляхами 76 км.

Протяжність міста з південного заходу на північний схід — 10,5 км, а з північного заходу на південний схід — 4,5 км.

Площа міста становить 24 км². Центр міста (площа Ринок) розташований на висоті 305,96 м над рівнем моря. Загалом географічне розташування Самбору є вигідним, оскільки через нього пролягали важливі дороги, що з'єднували Східну та Західну Європу, Північну із Південною. Через Самбір проходять електрифіковані залізничні шляхи, магістральні ЛЕП і трубопроводи.

Клімат:

Середьорічна температура повітря в Самборі становить +80…+100С.

Зима у Самборі досить м'яка, з відлигами, деколи без снігового покриву (для зими характерно мінімум атмосферних опадів за річну кількість, хоча вони у вигляді дощу та мокрого снігу випадають часто).
Весна тривала, деколи затяжна, вітряна, прохолодна, досить волога.
Літо тепле, жарке, мало вологе і мало дощове.
Осінь тепла, сонячна, суха (зазвичай триває до перших чисел листопада).
Середня температура найхолоднішого місяця (січень) — −4 °C, середня температура липня — +28 °C.

Зима 2013-2014 рр надзвичайно тепла. Середня температура грудня становила +1 °C , максимальний мінімум — −7 °C, та максимум — +9 °C. Також снігового покриву взагалі у цьому місяці не спостерігалось.

Самбір здавна мав свій герб, який зберігся донині,— золотий олень, що біжить по зеленій траві праворуч (вліво від спостерігача). Він символізує з одного боку непрохідні довколишні ліси, а з другого — миролюбне місцеве населення, яке постійно перебувало під загрозою нападу ворогів. Герб міста є одним з найдавніших в Україні, який використовувався без змін майже 500 років.

У період панування Польщі на теренах Західної України існувала легенда, що цей герб місту подарувала сама королева Бона, яка влучила в оленя своєю стрілою під час полювання в самбірських лісах. Ця подія могла трапитись лише після 1545 року, коли королева після сплати боргу стала власницею Самбора. Але деякі дослідники заперечують цю легенду. Вони вважають, що герб мав би існувати значно раніше до королеви Бони. Доказом цього є найдавніші міські печатки міста. Внаслідок пошукових робіт у польських архівах було знайдено найдавнішу відому печатку Самбора на одному з документів за 1533 рік. На печатці зображений щит, на якому містився олень з пробитою шиєю, а по колу йде трохи затертий латиномовний напис: «Печатка міста Самбора». У часи Австрійської імперії Самбір не змінював свого герба. Він був зображений на привілеї цісаря Йосифа II, що затверджував права міста, від 26 червня 1788 року. Сучасний герб Самбора був прийнятий 17 квітня 2003 р. на сесії міської ради. Його автором став голова Українського Геральдичного Товариства, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського Національної академії наук України, член комісії державних нагород та геральдики при Президентові України, кандидат історичних наук — Андрій Гречило.

Окрім герба, Самбір має свій прапор (див. Прапор Самбора), Печатку (кругла, диаметром 50 мм, у центрі зображено герб міста. По колу йде напис: «Україна, Львівська область, місто Самбір». Використовується при неофіційному та церемоніальному використанні), Штандарт міського голови Самбора (хоругва, на якій зображено герб Самбора і напис «Самбір 1241»).

Історія міста сягає в далеке минуле. Археологічні дослідження свідчать, що поселення у цій місцевості існували ще в доісторичні часи. При розкопках на території міста знайшли римські монети IV ст., бронзові сокири, серп, браслети, виготовлені приблизно в IX—VIII ст. до н. е.

Самбір виник на місці давньоруського поселення Погонич, яке, як гадають, займало територію вздовж сучасної вулиці Т. Шевченка (колишня В. Терешкової, раніше Перемишльська) і північного берега річки Млинівки. Припускають, що неподалік від цього селища, на пагорбі, де тепер стоїть церква Різдва Богородиці і колишній костел бернардинів, було давньоруське укріплене городище, одне з багатьох на Прикарпатті. Невідомо, коли виник Погонич. У 1929 році на території цегельні по вулиці Перемишльській були знайдені бронзові предмети (сокири, серп, браслет та ін.), які походили з ІХ—VIII століття до нашої ери. На відстані 18 км на південний захід від Погонича було давнє княже місто Самбір (сучасний Старий Самбір) — адміністративний центр Самбірської волості, яке в 1241 році знищили татаро-монголи. Уцілілі жителі цього міста переселилися в Погонич, який з часом розрісся, і його назвали «Новим Самбором», а знищене татаро-монголами місто стало «Старим Самбором». З 1390 року за давнім Погоничем утвердилася назва «Самбір». Але в документах до 1450 року місто іменується і Самбором, і Новим Самбором, і — по старому Погоничем. Обидва міста мали ще одну назву: Старе Місто і Нове Місто.

Самбір лежав на перехресті важливих торгових шляхів, які вели на схід і захід, до Львова, Дрогобича, Перемишля, в Угорщину і Польщу, що значною мірою зумовило економічну активність і матеріальний добробут міста в епоху середньовіччя.

1241 — перша літописна згадка про місто. Того року ординці сплюндрували тодішнє місто Самбір (теперішній Старий Самбір), а уцілілі мешканці знайшли притулок у добре укріпленому посаді Погонич, який ховався у лісових хащах на березі Дністра. З 1390 р. Погонич став Новим Самбором, а колишній Самбір — Старим Самбором (або Старим Містом). Згодом Новий Самбір став просто Самбором.

У 1340 році Самбір, як і всю Галичину, завоювали польські феодали на чолі з королем Казимиром ІІІ. Остаточно ці давньоруські землі відійшли до Польщі лише у 1387 році після короткочасного перебування у складі Угорського королівства. В складі польської держави колишня Самбірська волость, яка була княжою власністю, стала одним з чотирьох повітів Перемишльської землі Руського воєводства і приватною власністю польських королів та магнатів.

До 1349 р. поселення було у складі Галицько-Волинської держави.

1349—1390 — поселення було володінням польських королів.

У 1387 році власником Самбірщини (території між Добромилем і Стриєм) став магнат Спитко Мальштинський. Цей маєток йому дістався від короля як подарунок за військові заслуги під час загарбання давньоруських земель.

1390 р. — польський король Владислав Ягайло подарував Самбірщину краківському старості Спиткові з Мельштина.

13 грудня 1390 р. — Спитко надав Самбору магдебурзьке право. З цього моменту в місті почали селитися німці та євреї і в тому ж році поруч зі старим містом (зі східного боку), на низькому відкритому пагорбі почали будувати нове місто на зразок західноєвропейських готичних міст.

Після загибелі Спитка у битві з татарами над Ворсклою (12 вересня 1399 р.) Самбірщиною володіла вдова по Спиткові, Ельжбета.

У XV столітті Самбір був замком-фортецею.

Ратуша, 2011 р.
1415 р. — Самбірщину повернуто у володіння польських королів, які часто віддавали місто й околиці в заставу різним магнатам за позички грошей. Так, 1419 року — шляхтичу Генриху Гінчу з Рогова, 1431 року — магнату Петру Одровонжу.

1451 р. король Казімєж IV Ягеллончик перебував у місті.[5]

Староста Кшиштоф Одровонж-Шидловський найбільше причинився до укріплення міста. 1530 року він укріпив центр Самбора мурами, валами та ровами.

Важливим адміністративним центром міста був княжий замок (на місці, де тепер Замкова площа). Дерев'яний замок згорів під час нападу татар 1498 року і вже не відбудовувався. В середині XVI ст. було споруджено новий мурований т. зв. королівський замок «на Бліху» (тепер там міська лікарня). Від цього часу зберігся т. зв. «мисливський будинок», в якому тепер обладнано лікарняну церкву св. Пантелеймона.

1498 року згоріли дерев'яна ратуша та всі навколишні будинки. На початку XVI ст. збудували нову 1-поверхову ратушу з невисокою вежею і годинником. Ця ратуша теж згоріла, а на її місці у 2-й половині XVII ст. звели муровану з 40-метровою 8-гранною вежею і ліхтарем. (Див. Самбірська ратуша).

Рід Одровонжів володів Самбірщиною до 1545 року, коли королева Бона (друга дружина короля Зигмунта I Старого) викупила всі маєтки від Станіслава Одровонжа.

1553 р. — королева Бона заборонила євреям торгувати на ринку, а українцям дозволила збудувати церкву на середмісті. Через деякий час було зведено дерев'яну церкву Різдва Пресвятої Богородиці, яка служила до 1738 року, коли на її місці збудували муровану.

1568 р. — у Самборі було 127 будинків.

1568 р. — на місці старого дерев'яного костелу (з 1370 р.), спаленого татарами 1498 року, відкрили нині діючий мурований костел Усічення Голови св. Івана Хрестителя. Він теж горів 1637 року, але був відбудований. Після останньої пожежі костел відновлено 1846 року, а 1888 року його прикрасили розписом та встановили нові вівтарі, органи й амвон.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. королівським старостою Самбора був польський магнат Єжи Мнішек. Він загостив у самбірському королівському замку Григорія Отрєп'єва, який видавав себе за сина московського царя Івана Грозного — Димитрія, i допоміг цьому Лжедимитрію 21 червня 1605 року зайняти московський престол (утримував його до 17 травня 1606 р.). Дочка Єжи Мнішека, Марія, була дружиною Лжедимитрія.

Практика передачі міста й околиць у заставу тривала. Так, 1676 році король Ян III Собєський передав місто в заставу Станіславу Скарчевському (12 вересня 1883 року в костелі Усічення Голови св. Івана Хрестителя встановили чавунну таблицю з написом у пам'ять про Яна III Собєського).

В 1732 році Август ІІ надав євреям привілей ставити будинки на замковому ґрунті і відкривати в них крамниці.

В складі імперії Габсбурґів[ред. • ред. код]
1772—1918 рр. — Самбір був під пануванням Габсбурґів (з 1804 р. — Австрійської імперії, з 1867-го — Австро-Угорщини).

26 липня 1778 р. — декретом цісаря Йосифа II Самбіру надано титул «Вільного королівського міста». У місті розміщувався Окружний суд і «дирекція виділу регуляції гірських потоків Галичини».

1784 р. — навколо міста розібрали оборонні мури.

За період австрійського панування Самбір прикрасився новими будівлями. У 1890—1894 рр. спорудили велику двоповерхову кам'яницю для гімназії (тепер школа № 2 i гімназія), у 1904-му — будівлю державної чоловічої вчительської семінарії (за радянських часів тут розмістили військову частину; вул. Січових Стрільців). У 1890 р. завершено будинок пошти.

Стародавній герб міста
1844 р. — завершено реконструкцію ратуші (добудовано вхідні лоджії, змінено місце входу і влаштовано нові фасади). 1877 року на ратуші замінили мальований на полотні образ Божої Матері (1660, подарунок монаха-місіонера з 1760 р.) на мальований на блясі (знищений за радянських часів). 1885 року на ратушевій вежі змонтували дзиґар з боєм i циферблатами на 4 сторони, придбаний у Празі. Над бічною лоджією при вході в ратушу встановлено герб міста, перезатверджений привілеєм цісаря Йосифа II з 26 червня 1788 року (прикрашений золотою короною блакитний щит з зображенням оленя, що біжить справа наліво; шия тварини прошита стрілою).

1893 р. — побудовано єврейську початкову школу при вул. Шкільній (тепер житловий будинок, вул. Колессів).

1904 р. — закінчено спорудження будинку спортивного товариства «Сокіл» (тепер Народний дім).

1910 р. — споруджено 3-поверхову кам'яницю Скарбової дирекції (тепер військовий шпиталь).

1898 р. — відкрито новий цвинтар при вул. Бісківській після закриття старого при вул. Дрогобицькій (тепер I Франка). 1908 року на новому цвинтарі побудовано каплицю; 1940 року на місці старого цвинтаря більшовики заклали парк культури і відпочинку; 1989 року на старому цвинтарі віднайшли могили видатних театральних діячів Омеляна Бачинського i його дружини Теофіли (1837—1906).

На 1888 рік місто складалося з 4 посад: Міської, Львівської, Перемишльської та Бліх. Посада Міська — 3042 мешканці, 135 будинків. Посада Львівська — 1986 мешканців, 217 будинків. Посада Перемишльська — 1729 мешканців, 162 будинки. «Бліх» зі селом «Новий Світ» становили єврейське містечко (штетл), там мешкали 2020 осіб і було 148 будинків.

1855—1858 рр. — будівництво шосе Самбір — Дрогобич через Лішню.

Грудень 1872 р. — відкрито залізничне сполучення Самбір — Борислав i Стрий — Самбір — Хирів — Перемишль.

1903 р. було завершено спорудження, здано в експлуатацію відтинок залізниці Львів — Самбір, 1905 рр. — відтинок Самбір — Сянки, [6] Також було збудовано приміщення залізничного вокзалу.

І-ша світова війна[ред. • ред. код]
Під час Першої світової війни з 17 вересня 1914 по 15 травня 1915 року місто було під окупацією російських військ, які завдали йому великої шкоди. Було знищено бібліотеку товариства «Просвіта», а в будинку товариства влаштовано стайню для офіцерських коней. Обладнання лабораторій, класів і кабінетів вчительської семінарії вивезено в Росію, туди ж вивезли місцевих українських діячів: Данила Стахуру, Теодора Біленького та ін.

Пам'ятний знак депортованим українцям з Лемківщини, Холмщини, Надсяння, Підляшшя
Західноукраїнська Народна Республіка[ред. • ред. код]
Після розвалу Австро-Угорської монархії, 1 листопада 1918 року в Самборі встановили владу Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Державним повітовим комісаром ЗУНР на Самбірщину (Самбірський повіт ЗУНР) було призначено відомого письменника Андрія Чайковського. 5 листопада в повіті Самбір було встановлено владу Української держави — ЗУНР.[7]

Увечері 16 травня 1919 р. місто було захоплене дивізією польського війська під командуванням генерала Францішека Алєксандровіча.[8]

Німецько-гітлерівська окупація[ред. • ред. код]
Від 29 червня 1941 р. по 7 серпня 1944 р. тривала німецько-гітлерівська окупація Самбора, зокрема, вбивства жидівського (пол. żyd, або єврейського) населення.

Місто розташоване на березі Дністра, на перехрестi дорiг Львів-Ужгород і Дрогобич-Перемишль, за 73 км вiд обласного центру.

Центр мiста (площа Ринок) розташований на висоті 305,96 м над рiвнем моря. Середня температура найхолоднiшого мiсяця (сiчень) - -4оС, середня температура липня - +22оС. Населення (на кiнець 2000 р.) - 35 670 мешканців. [ред.] Історія Самбір, 1901Археологічні дослідження свідчать, що поселення у цій місцевості існували ще в доісторичні часи. При розкопках на території міста знайшли римські монети IV ст., бронзові сокири, серп, браслети, виготовлені приблизно в IX—VIII ст. до н. е. 1241 — перша літописна згадка про місто. Того року ординці сплюндрували тодішнє місто Самбір (теперiшнiй Старий Самбір), а уцiлiлi мешканцi знайшли притулок у добре укрiпленому посадi Погонич, який ховався у лiсових хащах на березi Днiстра. З 1390 р. Погонич став Новим Самбором, а колишній Самбір — Старим Самбором (або Старим Містом). Згодом Новий Самбір став просто Самбором. До 1349 р. поселення було у складі Галицько-Волинської держави. 1349—1390 — поселення було володінням польских королів. 1390 — польський король Владислав Ягайло подарував Самбiрщину краківському старостi Спитковi з Мельштина. 13 грудня 1390 р. — Спитко надав Самбору маґдебурзьке право. З цього моменту в місті почали селитися німці та євреї. Пiсля загибелi Спитка у битвi з татарами над Ворсклою (12 вересня 1399 р.) Самбiрщиною володiла вдова по Спитковi, Ельжбета. У XV столітті Самбір вже є замком-фортецею. Ратуша. Головний фасад, 9.08.19971415 — Самбiрщину повернуто у володiння польських королiв, якi часто вiддавали мiсто i околицi в заставу рiзним магнатам за позички грошей. Так, 1419 року — шляхтичу Генриху Гiнчу з Рогова, 1431 року — магнату Петру Одровонжу. Староста Кшиштоф Одровонж-Шидловський найбiльше причинився до укрiплення мiста. 1530 року вiн укрiпив центр мiста мурами, валами та ровами. Важливим адмiнiстративним центром мiста був княжий замок (на мiсцi, де тепер Замкова площа). Дерев'яний замок згорiв пiд час нападу татар 1498 року i уже не вiдбудовувався. В серединi XVI ст. було споруджено новий мурований т. зв. королiвський замок «на Блiху» (тепер там мiська лiкарня). Вiд цього часу зберiгся т. зв. «мисливський будинок», в якому тепер обладнано лiкарняну церкву св. Пантелеймона. Того ж 1498 року згорiли дерев'яна ратуша та всi навколишні будинки. На початку XVI ст. збудували нову одноповерхову ратушу з невисокою вежею i годинником. Ця ратуша теж згорiла, а на її мiсцi у 2-й половинi XVII ст. звели муровану з 40-метровою 8-гранною вежею i лiхтарем. (Див. Самбірська ратуша) Рід Одровонжiв володiв Самбiрщиною до 1545 року, коли королева Бона (друга дружина короля Зигмунта I Старого) викупила всi маєтки вiд Станіслава Одровонжа. 1553 — королева Бона заборонила євреям торгувати на ринку, а українцям дозволила збудувати церкву на середмісті. Через деякий час було зведено дерев'яну церкву Рiздва Пресвятої Богородицi, яка служила до 1738 року, коли на її місці збудували муровану. 1568 — у Самборі було 127 будинків. 1568 — на мiсцi старого дерев'яного костелу (з 1370 р.), спаленого татарами 1498 року відкрили нинi дiючий мурований костел Усiчення Голови св. Iвана Хрестителя. Він теж горiв 1637 року, але був вiдбудований. Пiсля останньої пожежi костел вiдновлено 1846 року, а 1888 року його прикрасили розписом та встановили новi вiвтарi, органи й амвон. Наприкiнцi XVI — на початку XVII ст. королiвським старостою Самбора був польський магнат Єжи Мнішек. Він загостив у самбiрському королiвському замку Григорiя Отрєп'єва, який видавав себе за сина московського царя Iвана Грозного — Димитрiя, i допомiг цьому Лжедимитрiю 21 червня 1605 року зайняти московський престол (утримував його до 17 травня 1606 р.). Дочка Єжи Мнішека, Марія, була дружиною Лжедимитрія. Практика передачi мiста i околиць в заставу тривала. Так, 1676 роцi король Ян III Собєський передав мiсто в заставу Станiславу Скарчевському (до речі, 12 вересня 1883 року в костелі Усiчення Голови св. Iвана Хрестителя встановили чавунну таблицю з написом у пам'ять про Яна III Собєського). В 1732 році Август ІІ надав євреям привілей ставити будинки на замковому ґрунті і відкривати в них крамниці. 1772—1918 — Самбір був під пануванням Габсбурґів (з 1804 р. — Австрійської імперії, з 1867-го — Австро-Угорщини). 26 липня 1778 р. — декретом цісаря Йосифа II Самбіру надано титул «Вільного королівського міста». У місті розміщувався Окружний суд і «дирекція виділу регуляції гірських потоків Галичини» 1784 — навколо міста розiбрали обороннi мури. За перiод австрiйського панування Самбiр прикрасився новими будівлями. У 1890—1894 рр. спорудили велику двоповерхову кам'яницю для гiмназiї (тепер школа № 2 i гiмназiя), у 1904-му — будівлю державної чоловiчої вчительської семiнарiї (за радянських часiв тут розмiстили вiйськову частину; вул. Сiчових Стрiльцiв). У 1890 р. завершено будинок пошти. Старовинний герб міста1844 — завершено реконструкцiю ратушi (добудовано вхiднi портали, змiнено мiсце входу i влаштовано новi фасади). 1877 року на ратуші замінили мальований на полотнi образ Божої Матерi (1660, подарунок монаха-місіонера з 1760-го) на мальований на блясі (знищений за радянських часів). 1885 року на ратушевій вежi змонтували дзиґар з боєм i циферблатами на 4 сторони, придбаний у Празi. Над порталом при входi в ратушу встановлено герб мiста, перезатверджений привiлеєм цiсаря Йосифа II з 26 червня 1788 року (прикрашений золотою короною блакитний щит з зображенням оленя, що бiжить справа лiворуч; шия тварини прошита стрiлою). 1893 — побудовано єврейську початкову школу при вул. Шкiльнiй (тепер житловий будинок, вул. Колессiв). 1904 — закiнчено спорудження будинку спортивного товариства «Сокiл» (тепер Народний дiм). 1910 — споруджено 3-поверхову кам'яницю Скарбової дирекцiї (тепер вiйськовий шпиталь). 1898 — вiдкрито новий цвинтар при вул. Бiскiвськiй пiсля закриття старого при вул. Дрогобицькiй (тепер Iв. Франка). 1908 року на новому цвинтарi побудовано каплицю (1940 року на мiсцi старого цвинтаря більшовики заклали парк культури i вiдпочинку; 1989 року на старому цвинтарi вiднайшли могили видатних театральних діячів Омеляна Бачинського i його дружини Теофiли, 1837—1906). На 1888 рік місто складалося з 4 посад: Міської, Львівської, Перемиської та Бліх. Посада Міська — 3042 мешканці, 135 будинків. Посада Львівська — 1986 мешканців, 217 будинків. Посада Перемиська — 1729 мешканців, 162 будинки. «Бліх» зі селом «Новий Світ» становили єврейське містечко (штетл), там мешкали 2020 осіб і було 148 будинків. 1855—1858 — будiвництво шосе Самбiр-Дрогобич через Лiшню. Грудень 1872 р. — вiдкрито залiзничне сполучення Самбiр-Борислав i Стрий-Самбiр-Хирів-Перемишль. 1903—1905 — завершено спорудження залізниць Львів-Самбiр, Самбiр-Санок i збудовано вокзальне примiщення. Під час Першої світової війни з 17 вересня 1914 по 15 травня 1915 року місто було під окупацією російських військ, які завдали йому великої шкоди. Було знищено бібліотеку товариства «Просвіта», а в будинку товариства влаштовано стайню для офіцерських коней. Обладнання лабораторiй, класiв i кабiнетiв вчительської семiнарiї вивезено в Росiю, туди ж вивезли місцевих українських дiячiв: Данила Стахуру, Теодора Бiленького та iн. Після розвалу Австро-Угорської монархії, 1 листопада 1918 року в Самборі встановили владу Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Повiтовим комiсаром ЗУНР на Самбiрщину було призначено вiдомого письменника Андрiя Чайковського, голово магнат Єжи Мнішек. Він загостив у самбiрському королiвському замку Григорiя Отрєп'єва, який видавав себе за сина московського царя Iвана Грозного — Димитрiя, i допомiг цьому Лжедимитрiю 21 червня 1605 року зайняти московський престол (утримував його до 17 травня 1606 р.). Дочка Єжи Мнішека, Марія, була дружиною Лжедимитрія. Практика передачi мiста i околиць в 41]] р. Від 29 червня 1941 р. по 7 серпня 1944 р. тривала німецька окупація Самбора, зокрема, вбивства єврейського населення. Персоналії З Самбором пов'язані імена: вченого та поета доби середньовіччя Григорія Самборчика (1523—1573), гетьмана Запорізької Січі Петра Конашевича Сагайдачного, героя битви за Відень, засновника першої в Європі кав'ярні Юрія Кульчицького (1640—1692), митрополита Тобольського та Сибірського Петра Конюшкевича (1705—1770), письменника Андрія Чайковського (1857—1935), видатного актора і режисера Леся Курбаса (1887—1937), вченого-фольклориста Філарета Колесси (1885—1937), видатного композитора, педагога та диригента Миколи Колесси (1903—2006) Рабій-Карпінська Софія — український мовознавець-діалектолог. Рабій Франц — український греко-католицький священик і громадський діяч. Рогуцький Іван — політико-громадський діяч, адвокат. Сушинський Богдан Іванович - український журналіст, письменник. діячів ЗУНР батька Теодор Ріпецький та сина Всеволод Ріпецький. майора УПА Степана Стебельського, командира сотні “Ударник-5”, начальника тактичного відтинку УПА-Захід "Маківка". українського народного майстра Самібрського Іллі. О.Бачинський(1833-1907)-актор та режисер,засновник професійного українського театру. Д.Бандрівський(1897-1983)-письменник,учений-філолог. І.Филипчак(1871-1945)-письменник,краєзнавець,педагог. Пам'ятки архітектури Площа Ринок, 2010 р.костел Івана Хрестителя (1530—1568) мисливський будинок XVI ст. костел Бернардинів XVII ст. монастир Бригідок XVII ст. церква Різдва Пресвятої Богородиці XVIII ст., де зберігаються мощі святого Валентина міська ратуша XVII-XIX ст. Культура В Самборі діють такі заклади культури:дитяча музична школа,Народний дім,Училище культури,музей "Бойківщина",меморіальний музей Леся Курбаса,студія образотворчого мистецтва,школа декоративно-ужиткового мистецтва.

Російська цариця з Самбора

За історичними даними, шлюб ДМИТРІЯ з Марією МНІШЕК (майбутньою російською царицею) відбувся саме в Самборі 18 травня 1606 року.

Давати на престоли Європи королев стало ніби українською традицією. Перелік імен і країн справляє враження. Але серед них була і бойківчанка не князівського походження, що народилася в Самборі.

Маріна (Маріанна) Юріївна Мнішек (польск. MarynaMniszech, Мнішех; ок. 1588-1614) дочка сандомирського воєводи Ежи Мнішека і Ядвіги Тарло. дружина Лжедмитрія Iвіновича, з яким в травні 1606 року, незадовго до його загибелі, і була коронована як російська царица (єдина жінка, коронована в Росії до Екатерины I). А потім дружина наступного самозванця Лжедмитрия II, що видавав себе за першого. Авантюристка, що брала активну участь у всіх основних політичних подіях Смутного часу в Росії. Самбірчанка стала ігровою політичною картою католицизму на теренах Росії. Спілкувалася листуванням з "собі рівними" – польським королем та Папою Римським.

Прикрашене романтичними розповідями знайомство Мнішек з Лжедмітрієм відбулося біля 1604 року, і тоді ж останній, після своєї відомої сповіді, був заручений з нею. Бути дружиною того, невідомого і непривабливого колишнього холопа Марина погодилася через бажання стати царицею і під впливом умовлянь та настанов католицького духівництва, що вибрало її своїм знаряддям для проведення католицтва в Царство Руське. При змовинах їй були обіцяні самозванцем, окрім грошей і діамантів Новгород і Псков та надано право сповідати католицтво і вийти заміж за іншого у разі невдачі Лжедімітрія.

У листопаді 1605 року відбулося заручення Марини з дяком Власьєвим, що зображав обличчя жениха-царя, а 3 травня1606 року вона з великою пишнотою, супроводжувана отцем і численною свитою, в'їхала до Москви. Через п'ять днів відбулося вінчання і коронація Марини. Рівно тиждень царювала в Москві нова цариця. Після смерті чоловіка починається для неї бурхливе і повне поневірянь життя, під час якого вона показала багато твердості характеру і винахідливості. Не вбита під час різанини 17 травня тільки тому, що була впізнана, а потім захищена боярами, вона була відправлена до батька.

У серпні 1606 рокуВасиль Шуйський поселив всіх Мнішеків до Ярославля, де вони прожили до липня 1608 року. Коли відбулося перемир'я Росії з Польщею було, між іншим, було ухвалено відправити Марину на батьківщину, з тим, щоб вона не називалася московською царицею. На шляху вона була перехоплена Зборовським і доставлена в Тушинський табір. Не дивлячись на огиду до тушинського злодія, Марина таємно повінчалася з ним (5 вересня 1608) у загоні Сапеги, і прожила в Тушино більше року. Погано жилося їй з новим чоловіком, що видно з її листів до короля Сигизмунда і батька, але стало ще гірше після її втечі (27 грудня 1609) з Тушина. Боячись бути вбитою, вона в гусарському платті, з однією служницею і декількома сотнями донських козаків, втікла (лютий. 1610 р.) у Дмитров до Сапеги, а звідти, коли місто було взяте російськими військами, в Калугудо Тушинського злодія.

Через декілька місяців, після перемоги Жолкевского над російськими військами, вона з чоловіком з'являється під Москвою, в Коломні,а після повалення Шуйського веде переговори з Сигизмундом про допомогу, для заняття Москви. Тим часом москвичі присягнули Владиславу Сигизмундовичеві, і Марині було запропоновано відмовитися від Москви і обмежитися Самбором або Гродно. Послідувала горда відмова, і з ним додалася нова небезпека бути захопленою поляками. Поселившись в Калузі з чоловіком і новим захисником Заруцким, вона прожила тут до початку 1611 року, вже під заступництвом одного Заруцького (Тушинский злодій був убитий в грудні 1610 р.) і з сином Іваном ("Ворьонок"), що називався Дмитровичем.

До червня 1612 року вона перебувала під Москвою, переважно в Коломні, де був і Заруцький. Після вбивства Ляпунова вона змусила Заруцького і Трубецького оголосити її сина спадкоємцем престолу, і разом із Заруцьким підіслала вбивць до Пожарского, коли відійшов від неї Трубецькой. Земське ополчення, що підступило до Москви змусило Марину тікати спочатку в Рязанську землю, потім в Астрахань, іь нарешті вгору по Яїку (Уралу). Біля Ведмежого острова вона була затримана московськими стрільцями і закута в кайдани разом з сином, і доставлена до Москви (липень 1614 р.).

А тим часом поки Мнішек була в "бігах", після вигнанняполяків з Москви російським суспільством була зроблена ще одна спробаподолати Смуту.

На початку 1613року у Москві був скликаний Земський собор для обрання глави держави – царя. Засловами російського історика В.О. Ключевського: "безперечно, всесословнийЗемський собор за участю посадських і навіть сільських обивателів ". Навколокандидатури майбутнього царя розгорілася гостра боротьба. Утворилися групидепутатів, свого роду фракції, кожна з яких пропонувала свого кандидата вцарі. Роздори, взаємні звинувачення, погрози, підкуп, різні хитрощісупроводжували боротьбу за "превисочайшій престол". Так, бояри пропонувалипольського королевича Владислава. Керівники козаків висували сина ЛжедмитріяII і Марини Мнішек, прозваного в народі "воренком". Окремібоярські угруповання пропонували кандидатури зі старих князівсько-боярських родів -Мстиславских і Голіциних.

Врешті-решт, до нового царя буливисунуто три вимоги:
він повинен бутиросійським;
мати кровний зв'язок з попередньою династією Рюриковичів
підтримуватисявсіма станами.

Після довгихобговорень Земський собор зупинив свій вибір на кандидатурі 16-річного Михайлазі старовинного боярського роду Романових, сина митрополита Філарета, в миру -боярина Федора Микитовича, який в цей час перебував у польському полоні. МихайлоРоманов і став новим російським царем. Вибір Земського собору виявивсявиключно вдалим. Михайло Романов відповідав всім висунутим вимогам.Обрання царем представника російської боярської династії, що перебувала в родинних стосунках по жіночій лінії з Іваном Грозним, мав тоді велике національне значення.Представники народу на Соборі відкинули кандидатури чужоземців, що означалозбереження державного суверенітету, національної самостійності.

Так в Росіїпочалося правління нової династії – Романових, яка буде правити в Росіїбільше 300 років і проведе країну через всі історичні бурі і випробування досвітового панування.

В 1614 році в Москкві чотирьохлітній син Мнішек та Лжедмітрія ІІ був повішений, а вона, за повідомленнями росіян послів польському уряду, "померла з туги по своїй волі". За іншими джерелами, Мнішек була повішена або втоплена. Перед смертю вона прокляла весь рід Романових, ніби передрікши, що жоден з Романових ніколи не помре своєю смертю, і що вбийства продовжуватимуться, поки всі Романови не загинуть. Крім того, існує версія, що Марина Мнішек була увязнена в Круглій (Маринкиной) башті Коломенського Кремля, де і померла. Від Марини Мнішек збереглися численні листи до батька, короля і Папи Римского та щоденник.

У 1606 году Марина Мнішек вперше привезла до Росії виделку. На своєму весільному бенкеті в Кремлі Марина з виделкою шокувала російське боярство і духівництво. Надалі виделка стала приводом для незадоволенняі супротивників Лжедмітрія. Вони аргументували це таким чином: раз цар з царицею їдять не руками, а якоюсь рогатиною, значить, вони не росіяни, і не монархи, а породження диявола.

Іншою причиною, по якій Лжедмітрія запідозрили в переході в католицтво, була відмова від походів у лазню. Оскільки для російської людини лазня завжди була невід'ємною частиною життя. Лжедмітрій же з дружиною в лазню не ходили і не милися, що було характерне для решти європейських країн того часу, але в Росії це викликало справедливе обурення.

Тогочасні звичаї та культура Росії та Європи вражає сучасника. Росія зовсім не знала виделки і по-дикунськи збунтувалася через це, а освітчена Європа не ходила в лазню, хоча цю традицію мав ще древній Рим.

Українське місто Самбір дало на російський пристол царицю. Хтось скаже, що не справжню. Але де те мірило справжності у світі підступності та брехні? Вона була першою з насправді коронованих жінок в Росії, бо вже потім коронували Катерину І та інших. Україна дала їм граматику,більшу частину науковців та царицю. А що принесла Росія в Україну крім азійської люті та підступності, з забороною мови, висилками тортурами та голодоморами, геноцидом та етноцидом? А може це була помства московітів за українську царицю чи прокляття, що діяло.

ЕКОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ РЕГІОНУ

УГВР-71 (2015рік) с. Сприня

Центр досліджень визвольного Руху

Криївка

Межі Бойків

природа рідного краю

1 коментар:

Achima Abelard21 грудня 2021 р. о 13:21
ми хочемо подякувати виняткову послугу, яку ми отримали протягом усього процесу рефінансування. професіоналізм та знання кредитної компанії пана Педро вражали та цінували. пан Педро є надійним кредитним спеціалістом. У минулому ми мали досвід роботи з кількома іншими банками і вважали цей процес неприємним та виснажливим. г-н Педро зробив усе більше, щоб гарантувати, що всі наші потреби були задоволені та що все було вирішено ретельно та ефективно. ми рекомендуємо і будемо продовжувати рекомендувати його в майбутньому.” Контактна електронна адреса містера Педро: pedroloanss@gmail.com
ВідповістиВидалити
Відповіді

Додати коментар

ТІРАС

Географія 8 клас

Мій край, моя історія...

Село Монастирець

ПРИРОДА РІДНОГО КРАЮ

Десь далеко є казковий світ, Там лелеки свій несуть політ, Там образ немає, підлості й брехні, Там завжди лунають радісні пісні.

*******************************************

21 ЛИСТОПАДА 2014р. с.. МОНАСТИРЕЦЬ

************************************************************************

Річка Спринька у с. Сприня

ЦЕРКВА ВОЗДВИЖЕННЯ ЧЕСНОГО ХРЕСТА

с. МОНАСТИРЕЦЬ ( в минулому)

Капличка Івана Хрестителя у с. Монастирець

В період становленя і зміцнення Незалежної Української держави неабиякого значення набуває розвиток культури- особливо духовної культури.\

У лісі с. Монастирець Самбірського району капличка Святого Івана Хрестителя із криницею усередині, про яку знає не кожен…

Щороку 7 липня відбувається урочиста літургія. І цього року 7 липня на свято Народження Івана Хрестителя знову відбулася святкова Служба Божа.

Cело Лопушно

1998 р. Церкви України: Перемиська єпархія

Село ЛУКАВИЦ Я

Органний зал м. Самбір

У передгір’ї Карпат, на лівому березі Дністра, за 74 кілометри від Львова, розкинулося місто Самбір, яке нещодавно відзначило 770-ту річницю.

Ралівка з висоти пташиного польоту

ПІДЗЕМЕЛЛЯ МУЗЕЮ "БОЙКІВЩИНА"

Церква Христа Чоловіколюбця у с. Сприня

матеріали http://zik.ua/ua/

На Львівщині селянин знайшов унікальний архів УПА

1 коментар:

Підручник 9 клас

Географія 8 клас

Мій край, моя історія...

Село Монастирець

ПРИРОДА РІДНОГО КРАЮ

Десь далеко є казковий світ, Там лелеки свій несуть політ, Там образ немає, підлості й брехні, Там завжди лунають радісні пісні.

*******************************************

21 ЛИСТОПАДА 2014р. с.. МОНАСТИРЕЦЬ

************************************************************************

Річка Спринька у с. Сприня

ЦЕРКВА ВОЗДВИЖЕННЯ ЧЕСНОГО ХРЕСТА

с. МОНАСТИРЕЦЬ ( в минулому)

Капличка Івана Хрестителя у с. Монастирець

В період становленя і зміцнення Незалежної Української держави неабиякого значення набуває розвиток культури- особливо духовної культури.\

У лісі с. Монастирець Самбірського району капличка Святого Івана Хрестителя із криницею усередині, про яку знає не кожен…

Щороку 7 липня відбувається урочиста літургія. І цього року 7 липня на свято Народження Івана Хрестителя знову відбулася святкова Служба Божа.

Cело Лопушно

1998 р. Церкви України: Перемиська єпархія

Село ЛУКАВИЦЯ

Органний зал м. Самбір

У передгір’ї Карпат, на лівому березі Дністра, за 74 кілометри від Львова, розкинулося місто Самбір, яке нещодавно відзначило 770-ту річницю.

Ралівка з висоти пташиного польоту

ПІДЗЕМЕЛЛЯ МУЗЕЮ "БОЙКІВЩИНА"

Церква Христа Чоловіколюбця у с. Сприня

матеріали http://zik.ua/ua/

На Львівщині селянин знайшов унікальний архів УПА

1 коментар:

Підручник 9 клас

Село ЛУКАВИЦ Я